Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

— Слухай, молодий назарею, ми знаємо твого батька як богобоязливого чоловіка; чули ми також різні речі про тебе. Кажуть, що ти такий же добрий, як твій батько, але що Господь Бог позбавив тебе певної частини твого розуму. Хай це тебе ніяким чином не непокоїть. Бог великий і дає людям або відбирає в них розум по своїй волі. Безумці — це живий доказ божественної могутності й ницості людського розуму. Безумці, не знаючи ані зла, ані добра, являють нам, окрім того, давній стан невинності людини. Вони є першим ступенем святості. Ми їх називаємо марабутами, як і наших святих. Усе це лежить в основах нашої віри; тому ми согрішили б, вимагаючи за тебе викупу. Ми відведемо тебе до першого іспанського форпосту з усією пошаною і почестями, які належаться подібним тобі людям.

Признаюся вам, що слова шейха збентежили мене найвищою мірою.

— Як це, — сказав я сам собі, — то я для того йшов слідом за Локком і Ньютоном до крайніх меж людського пізнання й зробив кілька впевнених кроків у безоднях метафізики, перевіряючи основи першого обчисленнями другого, щоб мене потім узяли за безумця? Причислили до категорії істот, які навряд чи й належать до людського роду? Хай чорти беруть диференціальне числення й будь-яке інтегрування, з якими я пов’язував усю мою славу!

З цими словами я схопив таблички й розбив їх на дрібні шматочки; потім, роздосадуваний ще більше, вигукнув:

— Ах, батьку мій, ти справді мав слушність, коли хотів навчати мене сарабанді й усім зухвальствам, які тільки люди зуміли вигадати!

Після чого став мимовільно наслідувати деякі рухи сарабанди, як це звичайно робив мій батько, коли пригадував собі давні нещастя.

Тим часом араби, бачачи, що я потовк таблички, на яких щойно так старанно писав, і що почав танцювати, стали кричати з пошаною і жалістю:

— Хвала Богові! Бог великий! Хамдуллах! Аллах керім!

Після чого взяли мене лагідно за руки й відвели до першого іспанського форпосту.

Коли Веласкес дійшов до цього місця, він видався нам дуже пригніченим і розсіяним, тож побачивши, що йому далі важко буде розповідати, ми попросили, щоб решту він відклав на наступний день.

День двадцять п'ятий

Ми продовжували нашу подорож гарними, але безлюдними околицями. Коли обходили одну з гір, я віддалився від каравану, і мені здалося, що чую стогони в глибині густо зарослої долини, що тяглася вздовж дороги, на якій ми знаходилися. Стогони посилились, я зіскочив з коня, прив’язав його, витягнув шпагу й заглибився в зарості. Чим ближче я підходив, тим більше здавалося, що стогони віддаляються; нарешті я вийшов на відкрите місце, де опинився серед восьми чи десяти людей, озброєних мушкетами, які одразу взяли мене на мушку.

Один з них крикнув, щоб я віддав йому шпагу; замість відповіді я підбіг, хотів прохромити його наскрізь, але він тоді поклав мушкет на землю, наче сам здавався мені в полон, і запропонував мені капітуляцію, вимагаючи від мене якихось обіцянок. Я відповів, що не буду ані капітулювати, ані обіцяти щось.

У цю мить почулися крики подорожніх, які гукали мене. Ватажок — як здавалося — банди сказав мені:

— Сеньйоре кавалере, тебе шукають, ми не можемо тратити часу. Через чотири дні ти мусиш покинути табір і вирушити дорогою на захід; там ти зустрінеш людей, які мають довірити тобі важливу таємницю. Стогони, які ти чув, то була хитрість, щоб заманити тебе до нас. Тож не забудь і приїдь своєчасно.

Після цих слів він злегка мені вклонився, свиснув і зник разом з товаришами. Я повернувся до каравану, але не вважав за потрібне розповідати про мою зустріч. Ми рано зупинилися на ночівлю і після вечері попросили Веласкеса, щоб він закінчив свою розповідь, що він і зробив, почавши так:

Продовження історії Веласкеса

Я вам вже казав, у який спосіб, звертаючи увагу на загальну впорядкованість всесвіту, я гадав, що винайшов застосування математичних методів, нікому до того не відоме; потім я вам розказав, як моя тітка Антонія своїм нескромним і невідповідним запитанням зумовила, що мої думки немовби зібралися у фокус і упорядкувалися в систему. Потім розповів, як — переконавшись, що мене вважають безумцем — я від найбільшої екзальтації свідомості одразу впав на саме дно розчарованості. Тепер я признаюся вам, що той стан пригніченості був довгим і болісним. Я не смів підняти погляд на людей, мені здавалося, що мої ближні змовилися, щоб одіпхнути й принизити мене. Я з нехіттю дивився на книжки, які подарували мені стільки приємних хвилин, тепер я бачив в них тільки безглуздий набір слів. Не брав більше в руки табличок, не рахував, розхиталися нерви мого мозку, втратили всю свою стійкість, і не мав я сил думати.

Батько помітив мою розчарованість і розпитував про причини. Я довго опирався, нарешті повторив йому слова арабського шейха і розповів про смуток, який терзав мене від часу, коли мене вперше назвали безумним. Батько опустив голову на груди й залився сльозами. Після довгого мовчання він подивився на мене повним співчуття поглядом і сказав:

— Ах, сину мій, ти тільки виглядаєш безумним, а я справді був ним цілих три роки. Твоя розсіяність і моя любов до Бланки — це не головні причини наших клопотів; наші нещастя мають глибші причини. Природа, надзвичайно плідна й різноманітна в своїх засобах, із задоволенням нехтує своїми найголовнішими правилами; особистий інтерес перетворює в головний стимул усієї людської діяльності, але при цьому то тут, то там створює в людській масі винятки, у яких егоїзм майже непомітний, і вони назовні скеровують усі свої думки й помисли. Одні займаються науками, інші — загальним добробутом; впроваджують чужі відкриття, наче вони самі їх зробили, або рятівні для держави закони — наче самі від них мають користь. Звичка забувати про самих себе вирішальним чином впливає на їх долю: вони не вміють бачити в людях знаряддя власного щастя, а коли доля стукає до них, вони й не подумають відчинити їй двері. Мало хто здатен забувати про самого себе; ти знайдеш користолюбство у тих порадах, які люди тобі даватимуть, у послугах, які тобі робитимуть, у союзах, яких вони прагнуть, і в дружбі, яку вони зміцнюють. Зайняті власним інтересом, нехай і дуже віддаленим, вони байдужі до