Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

кохання, яке його від нього відтягає. Представимо ці два напрямки за допомогою двох ліній АВ і АС під будь-яким кутом. Лінія АВ, яка представляє кохання Антонія до Клеопатри, є коротшою від лінії АС, бо Антоній, по суті, мав менше кохання, ніж амбітності. Припустимо, що вони відносяться одне до одного, як один до трьох. Тож я беру відрізок АВ і тричі переношу його на лінію АС, потім доповнюю до паралелограма і провожу діагональ, яка щонайточніше представить мені новий напрямок, зумовлений силами, які прямують до В і С. Ця діагональ наблизиться до лінії АВ, якщо ми припустимо більше кохання і продовжимо відрізок AB. І навпаки, якщо припустити, що переважає амбітність, то діагональ наблизиться до лінії АС. (Якби мала місце тільки амбітність, то напрямок дії співпадав би з лінією АС, як, наприклад, у Авґуста, який взагалі не знав кохання й завдяки цьому, хоча був обдарований меншою енергією, значно швидше досягав своєї мети.) Оскільки ж пристрасті посилюються чи послаблюються поступово, то й форма паралелограма теж буде мінятися, і тоді кінець отримуваної діагоналі помалу переходитиме в криву лінію, до якої можна застосувати теорію теперішнього диференціального числення, яке раніше називалося флективним численням.

Щоправда, мудрець, який дарував мені життя, вважав усі ці історичні загадки приємними іграшками, які оживляли одноманітність справжніх його студій; однак оскільки точність рішень залежала від достовірності даних, то мій батько, як я вже згадував, дуже старанно збирав різні історичні джерела. Цей скарб довго був замкнений від мене, як і книжки з геометрії, бо мій батько прагнув, щоб я вмів тільки танцювати сарабанду, менует і тому подібні дурниці. На щастя, я дістався до шафи й лише тоді віддався науці історії.

— Дозволь, сеньйоре Веласкес, — сказав кабаліст, — ще раз виразити мій щирий подив, що ти настільки ж обізнаний в історії, як і в математиці, бо одна з цих наук більше залежить від розсудливості, а друга від пам’яті, тим часом ці дві складові розуму повністю протилежні одна одній.

— Насмілюся не погодитися з твоєю думкою, — відповів геометр. — Розсудливість допомагає пам’яті, впорядковуючи зібраний нею матеріал, так що в систематизованій пам’яті кожне поняття звичайно попереджає висновки, які з нього можуть слідувати. Однак я не заперечую, що і пам’ять, і розсудливість можуть бути ефективно застосовані тільки до певної кількості понять. Я, наприклад, прекрасно пам’ятаю все, що вивчав з точних наук, історії природи й суспільства, хоча, з іншого боку, часто забуваю про побіжні відносини з предметами, що мене оточують, або, простіше кажучи, не бачу речей, які потрапляють мені на очі, й не чую слів, які часто кричать у мене над вухом. В цьому причина, що дехто вважає мене розсіяним.

— Справді, — сказав кабаліст, — тепер я розумію, в який спосіб ти, сеньйоре, упав тоді у воду.

— Немає сумнівів, — продовжував Веласкес, — що я й сам не знаю, чому опинився у воді в той момент, коли найменше цього сподівався. Проте цей випадок дуже тішить мене, тим більше, що дав мені можливість врятувати життя цьому шляхетному юнакові, який є капітаном валлонської гвардії. При всьому цьому я був би радий якомога рідше виявляти подібні послуги, бо не знаю менш приємного відчуття, ніж коли людина обіп’ється натще водою.

Після кількох подібних реплік ми прибули на місце ночівлі, де застали приготовану вечерю. Їли ми з апетитом, але розмова ледь точилася, бо кабаліст здавався якимось заклопотаним. Після вечері брат із сестрою довго одне з одним розмовляли. Я не хотів їх переривати й пішов у маленьку печеру, де мені приготували постіль.

День двадцять третій

День був чудовим. Ми піднялися зі сходом сонця й після легкого сніданку вирушили в дальшу дорогу. Близько полудня затрималися й сіли до столу, а радше до шкіряного обруса, розстеленого на землі. З висловлювань кабаліста можна було здогадатися, що він не дуже задоволений своїм світом духів. Після обіду він знову повторював те саме, поки нарешті його сестра, вважаючи, що ці монологи мають втомлювати товариство, щоб змінити тему, попросила Веласкеса, аби той продовжив розповідь про свої пригоди, що він і зробив.

Продовження історії Веласкеса

Я вже мав приємність розповісти вам, як прийшов на світ і як мій батько, взявши мене на руки, проказав наді мною геометричну молитву й присягнувся, що ніколи не наказуватиме навчати мене математики. Через шість тижнів після мого народження батько побачив, як у порт заходить невелика шебека[36], яка, кинувши якір, вислала на сушу шлюпку. Невдовзі з неї вийшов на берег дуже старий чоловік, одягнений у властивий дворянам покійного герцоґа Веласкеса костюм, тобто в зелений каптан із золотими й червоними вилогами й обвислими рукавами, а також ґалісійський пояс зі шпагою на темляку. Батько взяв підзорну трубу, і йому здалося, що він пізнав Альвареса. То й справді був він. Старенький вже ледве міг ходити. Батько вибіг йому назустріч аж до пристані, вони впали в обійми один одному й довго не могли від розчулення вимовити ні слова. Нарешті Альварес сповістив батькові, що він прибув від герцоґині Бланки, яка вже давно живе в монастирі урсулінок, і віддав йому лист такого змісту:

Сеньйоре дон Енріке!

Нещасна, яка стала причиною смерті свого батька й знищила життя того, якому небо її призначило, насмілюється звернутися до твоєї пам’яті. Охоплена докорами сумління, я віддалася покуті, суворість якої мала прискорити кінець. Альварес пояснив мені, що якщо я помру, то герцоґ, мій чоловік, стане вільним і, безумовно, одружиться знову, можливо, щасливіше щодо потомства, ніж зі мною; і навпаки, залишаючись в живих, я можу запевнити тобі отримання в спадок нашого маєтку. Я погодилася, що він має слушність, відмовилась від надмірних постів, зняла волосяницю й обмежила свою покуту усамітненням і молитвою. Тим часом у герцоґа, який віддавався світським розвагам, мало не кожного року погіршувалось здоров’я, і я не раз думала, що він залишить тебе власником титулів і маєтків нашого роду. Але, мабуть, небо вирішило залишити тебе в безвісті, яка так не узгоджується з твоїми видатними здібностями.