Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер

білому поросі, і він трохи хитався своїм товстим тулубом. Йосиф поволі зрозумів, що чоловік тужить за Єрусалимом і храмом. Як пророк, що лежав тут похований, понад шістсот років тому, коли храм ще сяяв і Юдея пишалася, провістив поневолення та залишив твір, сповнений дикої туги з приводу руйнування міста, що стояло ще у всьому блиску, так тепер великий фінансист корчився в піску, жмуток туги і нічого, безмовно оплакуючи місто та храм. Сонце зайшло, стало відчутно холодно, але Реґін не підводився. Йосиф стояв і чекав. Він міцно стулив губи, він переступав із одної ноги на другу, він мерз, він стояв і чекав. Той чоловік чинив зухвальство, примушуючи його дивитися, як він сумує. Це, власне, мало бути обвинувачення. Йосиф відкидав це обвинувачення. Але він стояв тут заради грошей і не смів говорити. Поволі його думки відвернулися від чоловіка і грошей, і проти його волі проходили крізь його серце жалі, заклинання, прокляття пророка, що лежав тут похований, добре відомі, раз-у-раз цитовані, найбурхливіші, найболючіші з усіх, які будь-коли висловлювала людина. Холод ставав дедалі гостріший, його думки дедалі гіркіші, холод і гіркі думки пекуче гризли його й спустошували вкрай. Коли нарешті Реґін підвівся, Йосиф почувався так, наче він мусив тягти далі кожну свою кістку окремо. Реґін усе ще не говорив нічого. Йосиф плентався за ним, як собака, він був маленький, зневажений перед іншим і перед собою самим, як ніколи в своєму житті. І коли вони підійшли до екіпажу і Реґін своїм звичайним масним голосом запропонував йому сісти, Йосиф відмовився і сам пішов назад довгою курною дорогою, повний гіркоти та болісної муки.

Другого дня Реґін запросив його до себе. Видавець поводився, як завжди, з трохи грубуватою привітністю.

— Ви давно вже нічого не писали, — сказав він. — Я чув від цезаря, що думаєте за книгу про війну в Юдеї. Я хочу вам запропонувати, Йосифе Флавію: присвятить цю книгу мені.

Йосиф скинув очима. Те, що сказав Реґін, була зазвичай вживана видавнича формула, і наскільки відворотний був йому цей чоловік, настільки цінив Йосиф його присуд і гордився цією пропозицією. Щастя було з ним. Бог був з ним. Він викликав у всіх гнів, у Йоханана бен-Заккаї, у цезаря, у Клавдія Реґіна. Але коли доходило до чого, вони вірили в нього й обстоювали його.

— Я хочу писати книгу, — сказав він. — Я дякую вам.

— Гроші завжди до ваших послуг, — сказав масно, дещо неприязно Клавдій Реґін.

Коли дівчина Доріон довідалася, що Йосиф здійснив її умову, мусила тепер і сама зважитися, хоч яким смішним і неуявленним було це одруження. Із скляною енергією взялася вона до необхідних підготувань. Найперше, і це було найважче, вона повідомила про своє рішення батькові. Робила це наче побіжно, трохи дурнуватим тоном, наче сама зі себе глузувала. Художник Фабулл якусь частку секунди, здавалося, не розумів. Потім він зрозумів. Його очі на суворому обличчі стали лячно круглі; але він не підвівся, стиснув губи, так що вони стали зовсім тонкі. Доріон знала його, вона не сподівалася, що він лаятиметься або проклинатиме, але вона гадала, що він зробить кілька ущипливих, глузливих зауважень. І що він сидів так мовчки зі зовсім тонкими губами, це було гірше, ніж вона сподівалася. Вона пішла з дому дуже швидко, це була майже втеча, взяла зі собою свого кота Іммутфру, пішла до Йосифа.

Спокійно та гордовито перенесла вона формальності переходу в юдейство. Задовольнялася тим, що своїм тонким дитячим голосом говорила «так» або «ні», де це було потрібно. Цезар виявив незвичайне бажання влаштувати весілля свого юдея з єгиптянкою знову так само помпезно, як свого часу з Марою. І Тит теж охоче влаштував би Йосифові пишне весілля. Але той не погоджувався. Тихо й без шуму замкнулися вони в маленькому гарненькому дімку у Канопусі, який Тит відступив їм на час перебування в Александрії. Вони зайняли верхній поверх будинку. Це була споруда, подібна до намету, і в цьому наметі лежали вони, коли лягли вперше вкупі. Йосиф відчував дуже сильно, що це був гріх — лежати з цією жінкою. «Ти не повинен з ними одружуватися». Але гріх був легкий і мав дуже добрий смак. Шкіра цієї жінки пахнула, як сандалове дерево, її дихання було, як повітря в Галилеї навесні. Але дивним чином Йосиф не знав, як вона зветься. Він лежав зі заплющеними очима і не міг пригадати. Він насилу розплющив очі. Вона лежала тут, довга, струнка, жовто-смаглява, крізь маленьку щілинку між повіками дивилися її очі кольору моря. Він любив її очі, її груди, її лоно, її дихання, що виходило з напіврозкритого рота, усю дівчину, але він не міг пригадати її ім’я. Ковдра була легка, ніч була холодна, її шкіра була гладенька і не гаряча. Він гладив її дуже тихо, його руки в Александрії стали м’які та гладенькі, й як він не знав, як вона зветься, то шептав їй пестливі слова, гебрейські, грецькі, арамейські: «Моя люба, моя пастушка, моя наречена, янікі».

Знизу долинав тихий гортанний рівномірний спів їхніх єгипетських служників, кілька тонів, увесь час ті самі. Бо ці люди не потребували багато спати, і вони часто сиділи без сну уночі та невтомно співали своїх кілька пісень. Вони співали: «О, мій любий, як солодко йти до ставка і купатися перед тобою. Дай мені показати тобі свою красу, свою сорочку із найтоншого царського полотна, коли вона вогка й облягає тіло».

Йосиф лежав тихо, поряд із ним лежала жінка, і він думав: «Єгиптяни примушували нас споруджувати їм міста, Пітон і Рамзес. Єгиптяни примушували нас замуровувати наших первістків живими у стіни будинків. Але потім донька фараона витягла Мойсея з ріки Ніл, і коли ми виходили з Єгипту, тоді діти повискакували зі стін і були живі». І він гладив шкіру єгиптянки.

Доріон цілувала шрами на його спині та на його грудях. Він був мужчина і був повен сили, але його шкіра була гладенька, як у дівчини. Можливо, шрами ці вдалося б вивести, щоб вони стали невидимі; багато виводило такі шрами за рецептом Стрібона Ларга. Але вона не хотіла, щоб він вивів ці шрами. Він не сміє це робити, ніколи. Він дістав ці шрами заради неї, ці солодкі шрами були ознаками для неї, він мусить їх зберегти.

Вони не допускали нікого до себе, жодного служника, нікого, цілий день нікого. Вони не мили своєї шкіри, щоб одне не втратило запаху другого, вони