Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер

— Так, — сказав Йосиф.

— Це хлопець?

— Так, — сказав Йосиф.

— Сорок ударів, — усміхнувся цезар. — Ви, юдеї, справді люди виняткові. Вам це не дається дешево.

Він сидів вигідно і дивився на юдея, що, повний страху, стояв перед ним.

— Ви, власне, не маєте ніякого права, — сказав він, — посилатися на свої раніші заслуги. Мені казали, що ви сильно блудите. Отже, за вашою власного теорією ви мусите втратити увесь ваш дар.

Йосиф мовчав.

— Ми зараз побачимо, — продовжував Веспасіан і задоволено засопів, — чи залишилося ще щось від вашого пророчого дару. Ну, лиш! Напророкуйте, чи справді я дам вам права громадянства, чи ні.

Йосиф повагався тільки дуже недовго, потім глибоко уклонився:

— Я прикладаю до цього тільки розум, а не пророчий дар, коли вірю, що мудрий і добрий володар не має ніякої причини відмовити мені в громадянських правах.

— Ти уникаєш відповіді, ти, в’юн в образі юдея, — наполягав цезар.

Йосиф бачив: те, що він сказав, не задовольняє. Він мусить знайти краще. Шукав судомно, знайшов.

— Тепер, — сказав він, — коли всі визнали, хто рятівник, моє попереднє завдання здійснилося. Я маю нове завдання.

Цезар скинув очима. Йосиф, дивлячись на нього своїми гарячими проймаючими очима, продовжував сміливо, з раптовою рішучістю:

— На мене покладено вже не майбутнє, а минуле зробити назавжди сучасним.

Він закінчив упевнено:

— Я хочу написати книгу про діла Веспасіана в Юдеї.

Веспасіан вражено дивився на прохача твердим, ясним поглядом. Підсунувся до нього ближче, дихнув йому в лице.

— Гм, це непогана ідея, хлопче. Правда, я уявляв собі свого Гомера трохи інакшим.

Йосиф, притиснувши руку до лоба, сказав смиренно, проте з цілковитою певністю:

— Це буде не недостойна книга.

Він бачив, що цезаря вабила ця думка. І він бурхливо домагався свого. Розірвав собі груди, заклинав:

— Дайте мені права громадянства. Це буде велика, глибока милість, за яку я на колінах мого серця оспівуватиму вашу величність аж до кінця свого життя.

І зовсім одверто, з дикою й смиренною довірливістю благав:

— Я мушу мати цю жінку. Ніщо не вдасться мені, коли я її не матиму. Я не можу взятися до діла. Я не можу жити.

Цезар сміявся. Не без прихильності він відповів:

— Ви навально напосідаєте, мій юдею. Ви інтенсивно провадите ваші справи, це вже я помітив. Повстанець, солдат, письменник, агітатор, священик, покутник, розпусник, пророк: те, що ви робите, робите цілком. Скажіть, зрештою, як це так? Чи ви, принаймні, посилаєте малій у Галилею досить грошей? Щоб вона там не мала нужди, мій юдею. Я не хочу, щоб мій син голодував.

Йосиф втратив свою смиренність. Виклично та нерозсудливо він відповів:

— Я не скупий.

Веспасіан звузив очі. Йосиф боявся, що в наступний момент він дико вибухне, але цього не сталося. Цезар хутко знову опанував себе.

— Ти не скупий, хлопче? Це помилка, — напоумлював він батьківським тоном. — Помилка, за яку відразу ж доведеться поплатитися. Я якраз скупий. Я мав намір взяти з тебе за права громадянства сто тисяч сестерціїв. Тепер ти заплатиш мені ці 100 000 і, крім того, 50 000 пошлеш малій у Галилею.

— Стільки грошей я ніколи не роздобуду, — сказав Йосиф в’яло.

Веспасіан підійшов до нього.

— Ви ж повинні написати книгу. Надзвичайну книгу. Закладіть цю свою книгу, — порадив він.

Йосиф стояв зажурено. Веспасіан дав йому маленького щигля, усміхнувся:

— Вище серце, мій юдею. Через шість або сім років ми скажемо прислати хлопця до Риму і подивимося на нього. Коли він схожий на мене, тоді ти дістанеш свої п’ятдесят тисяч назад.

Йосиф ніколи не клопотався грошима. Звісно, його ґрунти в Новому місті Єрусалимі конфіскували макавеїсти; але коли римляни стануть там знову панами становища, вони йому їх повернуть. Поки що він жив на утримання, яке виплачувалося йому як товмачеві й урядовцеві цезарського секретаріату. Частину цього утримання він звелів пересилати Марі. Бувши майже завжди гостем Тита, він міг в Александрії жити широко й приємно і не маючи багато грошей. Але вишукати з власних коштів 150 000 сестерціїв, які вимагав від нього цезар, він не міг і думати.

Можливо, він міг би позичити гроші у великих панів із юдейської громади, але боявся пересудів, безпутних, патетичних ганьблень макавеїстів, диких вульгарних дотепів «біловзутих». Його бистра фантазія вже бачила на стінах будинків малюнки, які брудним способом пов’язували його з дівчиною Доріон. Ні, він мусить знайти інший шлях.

Після повної гіркими думками ночі він поклав піти до Клавдія Реґіна. Видавець похитав головою.

— Я не можу думати, — твердив він уперто, — що ваше серце вірить ще в існування храму. Інакше ви не скидали б свій священицький пояс.

Йосиф відповів:

— Моє серце вірить у те, що храм стоятиме, і моє серце палко бажає єгиптянку.

— Я шість разів був у Юдеї, — сказав Реґін. — Шість разів був у храмі, звісно, тільки в передньому дворі для неюдеїв, і стояв перед ворітьми, крізь які необрізані не сміють проходити. Я неюдей, але охоче постояв би перед цими ворітьми усьоме.

— Ви стоятимете там, — сказав Йосиф.

— Я, можливо, стоятиму, — фатально усміхнувся Реґін. — Але чи стоятимуть ще ті ворота.

— Дасте мені 150 000 сестерціїв? — спитав Йосиф.

Реґін поглянув на нього своїм неприємно пильним поглядом.

— Поїдьмо зі мною за місто, — запропонував він. — Я хочу там це обміркувати.

Вони поїхали удвох. Реґін відпустив екіпаж, вони пішли далі пішки. Спочатку Йосиф не знав, де вони були. Потім він побачив будівлю, не дуже велику, білу, з трикутним фронтоном. Він ніколи тут не був, але він знав із картин, що це була могила пророка Єремії. Різка, гола, бентежлива стояла вона на пустельному піщаному полі, під ясним сонцем. У передобідню пору багато прочан одвідувало зазвичай могилу великого чоловіка, що провістив наперед руйнування першого храму й оплакав його з такою пекучою тугою. Тепер була пообідня пора й обидва чоловіки були самі. Реґін ішов прямо до пам’ятника, а Йосиф неохоче ступав по піску слідом за ним. За двадцять кроків до могили Йосиф спинився; як священик, він не смів ближче підходити до мертвого. Але Реґін пішов далі і, наблизившись до могили, схилився до землі в позі глибокої жалоби. Йосиф стояв на віддалі своїх двадцяти кроків і чекав, що інший зробить і скаже. Але Реґін не говорив нічого, він скорчився там, цей важкий чоловік, у незручній позі, у піску й