Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер

руки тонкі та смагляві, її шкіра збуджує в ньому бажання. Він ревнував, коли вона своєю тонкою смаглявою рукою гладила кота Ііммутфру. Одного дня він не зможе стриматися й уб’є бога Іммутфру, не з ненависті до ідолопоклонства, а з ревнощів. Він мусить піти геть від єгиптянки. Він опуститься, коли довше залежиться біля неї. Вже й тепер його внутрішнє око майже сліпе, і шкіра його серця затверділа і не відчуває духу. Він мусить піти геть від цього чоловіка, бо коли він далі буде з ним укупі, то буде більше й більше жадати влади. А влада робить дурним і внутрішній голос мовчить.

Влада солодка. Ноги наче самі собою підіймаються, коли маєш владу. Земля стає легка і дихання глибоко та легко виходить із грудей. Гладенька і смаглява шкіра в Доріон. Руки та ноги в неї довгі й розслаблені, проте, як у маленької дівчинки, і гріх із нею легкий і смачний. Коли він поїде до Риму, його дні будуть гарні, бо він матиме цезаря, і його ночі гарні, бо він матиме Доріон. Але коли він поїде до Риму, він ніколи не побачить загибель міста, і його країна та Божий дім загинуть неописані, потонуть у пітьмі, і ніхто з наступників не побачить цієї погибелі.

Його раптом переповнила страшна жадоба Юдеї. Він відчував божевільно палке бажання бути там, сповнити свої очі та своє серце тим, як біда та золота пишнота храму буде зрівняна зі землею, як тягатимуть за волосся священиків і зриватимуть із них блакитну святість їхніх пишних убрань, і золоте гроно над ворітьми святилища розтопиться та капатиме в болото з крові, слизу та калу. Й увесь його народ, разом із своїм храмом, провалиться в дим і дику різанину, як огненна жертва для господа.

У його змучене лице рипучий голос цезаря кинув запитання:

— Я чекаю на ваше рішення, Йосифе Флавію.

Йосиф приклав руку до лоба, низько схилився юдейським способом і відповів:

— Коли цезар дозволить, я хочу власними очима бачити закінчення походу, розпочатого цезарем.

Цезар усміхнувся тонко, розчаровано та сердито; він ураз став дуже старий на вигляд. Він був прив’язаний до свого юдея, зробив юдеєві багато доброго. Тепер юдей вибрав його сина. Нехай, його син Тит молодий, а він має жити ще десять років, або можливо, тільки п’ять, а коли пощастить — п’ятнадцять.

Доріон тихо жила для себе у маленькій віллі в Канопусі, яку Тит відступив їм. Була чудова зима, вона шкірою та серцем вбирала свіжість повітря. Бог Іммутфру мирно уживався з її шулікою і домашній павич велично походжав по маленькому приміщенні. Доріон була щаслива. Раніше вона бачила навкруг себе багато людей; честолюбність її батька захопила й її, вона мусила сяяти, розбалакувати, робити так, щоб нею милувалися. Тепер і рідке вже товариство Тита було їй тягарем, вся її честолюбність звалася Йосиф.

Який прекрасний був він. Які гарячі та живі були його очі, які ніжні й дужі його руки, яке буйне та солодке його дихання; і він був найрозумніший із людей. Вона розповідала про нього своїм тваринам. Своїм тонким голосом, що не набагато кращий був від голосу її павича, вона співала їм старих любовних пісень, яких навчилася від бонни. «О, гладь мої стегна, мій любий! Кохання до тебе сповнює кожен дюйм мого тіла, як миро змішується з шкірою». Вона знову й знову просила Йосифа повторювати строфи «Пісні Пісень», і коли вона знала вже її напам’ять, тоді він мусив говорити їй гебрейські стародавні слова, і вона проказувала їх за ним, не розуміючи, невправним язиком. Дні, хоч які вони були короткі, були для неї занадто довгі, і ночі, хоч які вони були довгі, були їй короткі.

Важко буде, міркував Йосиф, повідомити їй, що я іду додому, а її лишаю тут. Це буде лихе розставання і для мене, але проте я хочу порвати і не вагатися.

Коли він їй сказав це, вона спочатку не зрозуміла. Коли зрозуміла, то зблідла, зовсім помалу, як їй було властиво, спочатку навкруг рота, потім блідість піднялася до щік і до лоба. Потім вона впала, легко, дивно помалу та безмовно.

Коли опритомніла, він сидів біля неї й обережно умовляв її. Вона дивилася на нього, її очі кольору моря були безтямні та здичавілі. Потім вона некрасиво задрала губи і стала лаяти його всіма лайками, які знала, найбридкішими, єгипетськими, грецькими, латинськими, арамейськими. Син смердючого раба та прокаженої повії був він. Із усього стерва цілого світу зроблений він. Усі вісім вітрів здували докупи всю покидь землі, щоб він виріс із неї. Йосиф дивився на неї. Вона була негарна, спустошена та лаяла його своїм різким голосом. Але він добре це зрозумів, сповнений був спочуттям до неї й до себе і любив її дуже. Потім раптом вона обняла його, голубила його, її обличчя було розслаблене, м’яке та безпомічне.

Тихо повторювала вона йому маленькі слова втіхи, які він говорив їй, благально, улесливо, повна відданості та розпачу.

Йосиф не сказав нічого. Дуже ніжно гладив її, що безсило лежала біля нього. Потім обережно, як і раніше, намагався їй з’ясувати справу. Ні, він не хоче її втратити. Це жорстока річ — вимагати від неї, щоб вона, така жвава, сиділа тут і чекала; але він любить її і не хоче її втратити і вимагає це від неї. Ні, він не боягуз і не хиткий, і він не дерев’яно нечутливий, як вона йому закидала. Він дуже спроможний дивитися, відчувати, смакувати таке дороге для нього, як вона, сповнитися цим цілком. Любити її. Він недовго буде у від’їзді, рік щонайбільше.

— Це ціла вічність, — перебила вона його.

А що він відходить, говорив він далі серйозно, проникливо, відкидаючи її закиди, то це стається заради неї не менше, ніж для нього. В її очах з’явилася напруженість, надія та тиха недовіра. Увесь час погладжуючи її, дуже обережно пояснював їй свій план. Він вірить у силу слова, свого слова. Його слово матиме силу чогось досягти, чого й вона внутрішньо прагне. Так, його книга завоює для них місце та ранг серед пануючих, чого все своє життя марно домагався її батько. Запально, проте вже злегка зваблена, вона боронилася. Тихо, фанатично він говорив їй у вухо, в рот, у груди. Держава постане зі Сходу, Сходові призначено володарювати. Але Схід досі брався до цього незграбно, грубо, занадто матеріально. Сходові призначено світ, тільки не зовні, а зсередини. Через слово, через