Вічний календар - Василь Махно

і унтер-офіцери. Запрацювали військово-польові суди, активізувалися приховані москвофіли. Щомісяця до 20 числа підлеглі Орлова відсилали рапорти про стан справ, про завербованих, настрої в середовищі уніатських священників, охорону великого князя Міхаіла Алєксандровіча, біженців, залучених до копання шанців, повішених австрійцями за симпатії до Російської армії. У прифронтових містечках і селах відстежувалися приховані склади зброї — бомби, бікфордові шнури, інколи вдавалося знайти телефонний дріт, проведений австрійцями до селянської хати, звідки лояльні до австрійського імператора господар чи господиня сповіщали про події в селі, кількість військ, їхнє переміщення, а також, у разі необхідності, коректували артилерійський вогонь. Жандармські управління за всім стежили так пильно, що навіть княгиня Лідія Борісовна Барятінская, акторка й меценатка, подорожуючи з іноземними кореспондентами Галичиною і Прикарпаттям, викликала підозри. Жандармський полковник, територією якого мандрувала ця група, з’ясовував: хто з іноземних кореспондентів мав право в’їжджати на територію воєнних дій і яку доброчинність провадить княгиня.

Акторка Лідія Яворская, на той час ще княгиня Барятінская, заснувала доброчинне товариство «Великобританія — Польща і Ґаліція». Секретарював у ньому англієць Джон Поллок. У серпні йшов процес розлучення Любові Барятінскої з публіцистом і драматургом князем Владіміром Владіміровічем Барятінскім. Справа Барятінскіх потрапила до Петроградської духовної консисторії. Подружжя звинувачувало одне одного в невірності. Князь Барятінскій підозрював дружину в зв’язках із секретарем товариства, а вона прелюбодія — у таємному плані вступити в новий шлюб. Священний Синод нарешті розлучив Барятінскіх, наклавши на княгиню єпітимію на три роки. Щоб розвіятися від неприємної судової справи, княгиня з секретарем та кількома журналістами держав Антанти їздила й роздавала солдатам подарунки. Що фотографували і що записували у свої нотатники газетярі — власне й цікавило жандармів. Чортківський уїздний начальник, гвардії поручник Давидов інформував підполковника Орлова, що в Чорткові під час пошукових і слідчих дій обер-офіцер Маврикій Худолєй арештував проститутку Вікторію Куліковську. На шпигунські дії Куліковської вказали завербовані — прибулі з Києва проститутки Надєждіна і Коваленкова. З 1915 року обидві знаходилися в місцевому борделі Амброзії Бенціровської. Протягом року конспіративні співробітниці повідомляли про настрої в офіцерському та солдатському середовищі. Поручник Давидов долучив до інформативної записки стислий протокол допиту, проведеного військово-польовим судом. Розглянувши справу, суд засудив шпигунку Куліковську до страти. У протоколі головуючий та четверо засідателів визнали Куліковську винною у шпигунстві. Вирок виконали у дворі готелю «Брістоль». Від сповіді й причастя підсудна відмовилася. Замість запропонованого батюшки забажала католицького священника. Оскільки Чортків належав до прифронтових міст, останню волю засудженої виконати не вдалося. Смерть констатував присутній при екзекуції полковий лікар Уральського полку Плущевскій Ігнатій-Павєл Іосіфовіч. Тіло повішаної вивезли на чортківський цвинтар і закопали з західного боку мурованої огорожі. Давидов не сповістив підполковнику, що солдатам, які брали участь в екзекуції, видали по 3 рублі. Поручник вважав, що такі деталі справи не стосуються.

За дві доби до страти, о другій ночі першу красуню лупинарію Бенціровської — Вікторію Куліковську стягнули з Нікітки Нєфьодова, єсаула Уральського полку. Коли жандарми без попередження ввійшли до кімнатки — Вікторія совгалася зверху на Нікітці, а він стогнав з утіхи.

До війни дім Бенціровської славився Сарою Роботнік, царицею Савською чортківського борделю. Перед самою війною Сара подалася світ за очі з єврейським купцем, залишивши спогад про білосніжну шкіру свого тіла, зелене серце та кілька привезених російських слів. Сарині слова допомогли Бенціровській порозумітися з першими відвідувачами під час серпневої окупації Чорткова. Вікторію знало пів міста. До війни її батько працював інженером Дирекції залізниць у Станиславові. Куліковські мешкали в родинному домі в Чорткові. З дитинства врізалася Вікторії в пам’ять зустріч батька на чортківському двірці. Приїжджав потяг. Батько виходив із вагона. Вікторія з братами підбігала. Діти бігли навипередки — хто перший. Щасливе дитинство закінчилося тоді, коли з італійського Віареджіо надійшла страшна звістка про загибель цілої родини Куліковських. Вони потонули в морі під час плавання вітрильним прогулянковим човном. Відпочиваючи на курорті, Куліковські поласилися на морську подорож. Власник човна запевнив, що через дві години Куліковські знову проходжатимуться набережною. Відпливши далеко від берега з попутним вітром, власник човна запізно зорієнтувався, що насувається гроза. Море заштормило. Горизонт довкруж укрився суцільною темною пеленою. У який бік плисти до берега — невідомо. Човен на великих хвилях підкидало догори-вниз. Півметрові хвилі, які пригнав штормовий вітер, зламали парусну щоглу й перекинули човна догори дном. Батька, маму і двох молодших братів Вікторії поглинуло море. Тіл так ніколи й не знайшли. Про нещасний випадок сповістив поліційний департамент курортного міста, висловивши співчуття. Вікторія перебувала в маєтку материної кузенки, захворівши скарлатиною перед виїздом до Італії, і уникла наглої смерті. У 1914 році, на початку війни, Вікторії виповнилося сімнадцять. За тиждень до приходу російських військ вона намагалася втекти з Чорткова, але потрапила під артилерійські обстріли на джуринській дорозі, не доїхавши до Бучача. У хаосі, який опанував місто, коли кожен австрійський урядник чи єврейський купець хотів якнайшвидше виїхати, непросто було знайти когось, хто б узяв тебе до своєї брички чи воза. Залізничне сполучення з Чортковом припинилося за два тижні до російської окупації. Вікторію погодився забрати з собою батьків приятель, колійовий урядник Стефан Крукович. Утікачі, з якими перебувала дівчина, не доїхали до Бучача. Перед бричкою розірвався гаубичний снаряд, і дівчину врятувало чудо. Присипана землею пролежала в придорожній фосі, аж поки не прийшли на те місце пастушки. Вікторію обнюхала сороката корова, обмастивши в’язкою слиною присохлу на дівочому лиці пилюгу. Бричку, якою їхала з родиною Круковичів, розгаратали російські гаубиці, розкидавши пошматовані тіла колійовця та його родини. Перестрашені пастушки повернулися до села й розповіли про побачене. Контужена потужним вибухом Куліковська прийшла до тями в домі джуринського колійовця, куди її принесли на вереті селяни. Будиночок станції після скаженого обстрілу навіть не драпнуло. Дружина начальника станції казала Вікторії, що та народилася в сорочці. Через два тижні, одужавши, дівчина повернулася до Чорткова.

У домі Куліковських мешкали офіцери, і Вікторія, постоявши перед брамою власного дому, увійти не наважилася. За містком, проминувши вежу з годинником, вона звернула на Колійову. Ішла навмання. У голові паморочилося. Вікторії подумалося, що ось-ось, при кінці вулиці вона побачить двірець, куди прибуде потяг — вийде усміхнений батько, а вона з букетиком кульбаб підбіжить до нього і притулиться до кітеля, що пахне смолою. Вона починала марити, це означало, що хвороба повертається. Ослаблена, за кілька будинків перед двірцем, присіла Вікторія на сходи будинку Бенціровської — і знепритомніла.

Голий Нікітка кричав, що він заплатив за цілу ніч. Обер-офіцер Маврикій Худолєй на протести не зважав — чекав поки Вікторія одягнеться. «І хто б на ній цієї ночі не лежав, — думав Маврикій, спостерігаючи за вправними рухами Куліковської, — все-одно стягнули б». Бенціровська, побачивши обер-офіцера з кількома підлеглими, занепокоїлася, що всі дівки були зайняті. Худолєй замість привітання запитав власницю, чи панна Куліковська на місці й, отримавши ствердну відповідь, поцікавився, у якій кімнаті. Бенцировська відповіла: «У першому покої». Дислокованих у Чорткові вояків не відлякував ні сифіліс, ні гонорея. Молодші чини проорювали чорноземи місцевих селянок, а старші — спали з сестрами милосердя, біженками, єврейками з містечок. Після