Вічний календар - Василь Махно

«Але можна артилерійським вогнем і авіабомбами зруйнувати нашу першу лінію оборони, а друга вже не витримає натиску, не кажучи про третю», — тримався своєї версії Пфайфер.

Малер насмішкувато звернувся до Мартіна:

«Виглядає, що Язлівці — неприступна цитадель?»

Критай, що до цього часу мовчав, поглянув на Малера й, отримавши підтримку, сказав:

«Є кілька місць поміж Язлівцями й Митницею, де можна пройти».

Троє офіцерів одночасно підвели голови від стола.

Наступного дня обер-лейтенант Пфайфер доповість начальству про фельдфебеля Федора Критая, і на Пасху Федора відправлять через лінію фронту до Митниці.

Війна і відчуття смерті зробили з Малера циніка. Це почалося від першого бою, від мокроти у штанях після закінчення першої ворожої атаки. Еліяс пам’ятав конвульсивну судому від запаху людської крові. Тоді вперше побачив метушню мушви, приваблену трупним смородом, над тілами вбитих. «З кров’ю, — думав Еліяс, — витікає з тіла людське життя, перемішуючись із чорноземом чи глиною, а перемішавшись із брудом, порохнявіє». Він зненавидів війну, бо вона вбиває поетів. Вістку про смерть Ґеорґа Тракля, з яким знався ще з Відня, прочитав в одному з військових комунікатів про втрати. «Перебування в оточенні п’яних і тупих солдатів може бути навіть корисним, бо ви всі разом очікуєте, що вас уб’ють, — утішав себе лейтенант. — З нами всіма, у кожному полку служить невидимий солдат — Смерть». Після боїв перемащений глиною, з лицем, порізаним гострими стеблами трави, він дивувався, що залишився живим. Повернувшись до Язлівець після віденської відпустки наприкінці вересня 1915 року, Еліяс почуватиметься нещасним і пригнобленим. Дядьки й тітки, з якими він бачився, сприймали Еліяса як героя й не здогадувалися, яку огиду до війни насправді відчуває родич. А якби знали, то хіба б повірили? Майже цілу відпустку він перебув удома. Одного разу пішов із сестрою на ринок. Серце Еліяса, колись наповнене поезією, зачерствіло. В язловецькому домі, тимчасовому пристановищі, він ніяк не міг звикнути до Мартінового пердіння й запаху гнилої бараболі, який заносило з пивниці.

Перед самим Різдвом, після того, як Еліяс сповістив про сестрин подарунок, Пфайфер запропонував запросити молодих панянок із Бучача. Висланий із Відня різдвяний короп, куплений у славній на цілу імперію рибній крамниці, стимулював еротичні бажання молодих і здорових чоловіків, які нудилися на війні. У посилці, принесеній Критаєм, Еліяс знайшов усе згідно зі списком: завиненого в марлю коропа, дві плитки шоколаду, дві пляшки червоного вина, пляшку вермуту та в окремій пачці яблучний віденський струдель.

Офіцери пили вермут. Обличчя грубаса Остеррайхера від алкоголю набрякало буряковим кольором. Обер-лейтенант Пфайфер розповідав про першу чортківську красуню в борделі Бенціровської, якусь Вікторію Куліковську. Про дім Бенціровської Пфайферові обмовився полонений російський корнет. Пфайфер дізнався від нього про дівчат із борделю, а передовсім про Куліковську. З опису — Пфайфер присягався, що то свята правда, Куліковська була обдарована незвичайною красою й гострим розумом. Ординарець Критай не вступався — продовжував вовтузитися в кімнаті, аби більше почути про таємничу панянку. А про що ще могли б говорити троє ровесників, яким виповнилося по тридцять років? Про філософію? Поезію? Віденські струдлі? Вони говорили про те, про що говорять у їхньому віці на війні всі.

«А яка вона?» — запитав Остеррайхер.

«Ох, вона така приваблива, що той, хто один раз побачить її — не забуде, ця гостра краса переріже серце навпіл. А ніч із нею запам’ятовується на все життя, — відповів Пфайфер. — Таке розповідав, панове офіцери, російський корнет».

«От би підглянути її хоч крізь вічко дверного замка», — зітхнув грубас.

Малер підійшов до вікна і, дивлячись, як падає сніг, запитав:

«Як вона називається, Міхаелю?»

«Вікторія Куліковська».

«Мені здається, що я її знаю, панове!»

«Звідки?» — засміявся грубас Мартін.

«До війни я служив у чортківському полку. Родина Куліковської загинула на курорті. Про це говорило все місто. Утопилися під час шторму. Вона виховувалася в тітки, на якомусь фільварку. Смішно, але Вікторія освідчилася мені».

Пфайфер присвиснув.

«Так, — продовжив Еліяс, — за тиждень до війни».

Офіцери допили вермут. Еліяс сказав Критаєві, що уважно слухав п’яне офіцерське базікання, занести коропа на офіцерську кухню і простежити за приготуванням.

Нарешті Пфайфер, розігрітий вермутом, вирішив здивувати товаришів:

«Панове, я готовий її привезти до Язлівця!»

«Овва, — присвиснув тлустий Остеррайхер. — Як? Чи пан обер-лейтенант переправить її «Альбатросом»»?

«Вікторія буде з нами зустрічати Різдво. Тут, в оцій кімнаті», — і схильний до авантюр Пфайфер перевернувся на бік і заснув.

Зранку Еліяс запитав Пфайфера:

«А як імам?»

«Пусте», — відповів Міхаель, обдумуючи план спровадження Вікторії.

У середині грудня, за два тижні до Різдва, прибула група турецьких офіцерів. Між ними був імам. Турків швидко розселили. Обер-лейтенант Малер, знавець східних мов, і молоденький імам Гусейн, випускник стамбульської медресе, зустрілися. Імам прибув із батальйоном майора Назрі-бея. Сам майор займав цілу кімнату в сусідньому будинку. Військовий духівник п’ять разів здійснював молитви, слідкував за їжею, яку готували на кухні, та щоп’ятниці служив у Вірменській церкві, де турки облаштували собі мечеть. Ікони, патериці, хрести позносили на хори, царські врата закрили брезентом, щоби не бачити людських облич. До церковного начиння імам поставився поштиво — сам стежив і просив солдат нічого не пошкодити. Для Малера та його товаришів сусідство імама не викликало жодних заперечень чи незручностей. Сусіди-австрійці влаштовували собі святкові столи з вином і м’ясними наїдками, привозили молодих панянок із Бучача. Треба сказати, що навіть знання турецької мови не наблизило Малера до імама, бо той тримався зоддалік. Звичайно, Малер говорив не надто добре, хоча під час першого знайомства процитував кілька віршів Сааді, які були пересипані арабізмами й персизмами. Імам із того читання зрозумів половину, але похвалив Малера за знання поезії та мови. 24 грудня 1915 року припадало на п’ятницю. У п’ятницю імам Гусейн розпочинав свій день молитвою фаджр і готувався