Вічний календар - Василь Махно
Заскрипів санітарний віз, померлих цієї ночі повезли в напрямку найближчого цвинтаря. Повільне торохтіння воза й поцокування кінських копит роздерло тишу. І навіть зустріч Критая з Урбаном виглядала невірогідною. І хліб, який поручник хотів поділити поміж своїм загоном, а тепер з’їсть із Федором, — усе виглядало дивно. Дивно, як війна й життя на війні. Санітарний віз поволі їхав догори звичним маршрутом — вузькою, як прорізь у замку, вуличкою.
Несподівано перед втомленими війною Критаєм і Урбаном, які сиділи під будинком, посередині чужого міста, вихором промчав кавалерійський загін.
«Може, помиєш руки?» — запитав поручник Урбан після того, як промчали кавалеристи.
Федір махнув рукою.
Тоді Петро розламав навпіл подовгастий, як голова коня, білий буханець і простягнув його односельцеві. Сиділи, спершись об сіру стіну будинку. Сиділи і їли. Навколо них ще палав Белград, кудись поспішали військові пожежники. Потім з’явилися біженці — і старий серб, що гнав череду овець, незважаючи ні на кого, покрикував на баранів, наче на пасовищі.
Ця зустріч не тішила Критая, бо поміж ним і Петром стояла Настя. Обом проколола серце трояндовою шпичкою. Не знати, чи дівчина любила Петра, але перед війною погодилася на шлюб із ним, і Баревичі тішилися доччиним вибором. Затаїв образу Федір Критай на Петра і здушив своє серце, наче молоде голуб’я. І ось нині спитав лейтенант кульгавого солдата, назвавши солодке дівчаче ім’я Баревичевої Насті, чи той що-небудь чув про неї. Петро відповів, що нічого не знає. Листів не отримував від початку війни, бо Митниця під москалями.
Хліб заїли синіми сливками. Пригостив Федір, витягнувши їх із глибокої кишені шинелі.
Петро, залишивши Критая самого посеред порожньої вулиці, пішов зі своїми вояками до комендатури.
Тепер Федір Критай був під Язлівцями.
У розмові з майором Вінклером Федір розповів, що йому знайомі всі дороги та стежки до Митниці. Хвалився, що навпомацки може зайти до селища. Майор поцікавився: звідки у Федора така упевненість? Критай відповів, що він сам із Митниці, а до Язловець находився дитиною пішки.
Напередодні Пасхи Критай отримав наказ перейти лінію фронту й дістатися Митниці. Залишивши позаду поруйновану язлівецьку фортецю, зайшов у лісок, що переповзав через високий пагорб. Критаєві потрібно було перейти цей ліс, аби дістатися рівнини, за якою були Сині озера і Горб-Долина. А звідти, оминаючи російські позиції, спробувати потрапити до селища. У лісі, на одній зі стежок, йому перебігла дорогу худюща, вимащена лісовим болотом лисиця. Критай хотів подивитися, куди вона біжить, але потемніле за зиму хутро сховалося за чорними грабовими стовбурами. У верхів’ях крон копошилися ворони, готуючись до весняного шлюбного часу. У лісі траплялися ще де‑не-де латки снігу. Федір перейшов лісисту гору надвечір. За цілий день він утомився, але перепочити вирішив у гайку перед Горб-Долиною. Йому ще знадобиться сила, щоб перебігти туди, коли сутінки накриють поля. За останніми деревами просвічувалося митницьке поле. Критай добре бачив російські шанці. Він помітив російських спостерігачів. Виліз на міцне дерево і став чекати ночі. Поки йшов, то розігрівся й ніякого холоду не відчував. А на дереві, розхитаному пронизливим вітром, відчув як по спині пробігли сироти. З російських позицій ліс і поля хаотично просвічував прожектор. Боячись несподіваної атаки австрійців, світло прожектора до світанку розливалося по землі й по небу. О четвертій ранку, коли Федір задрімав, збоку Митниці почулися дзвони. Він здригнувся, перехрестився і зліз із дерева. Знав, що спостерігачі й варта змінюються кожних три години. У ці хвилини прожектори завмирали. І це був короткий час, щоби Федору вдалося добігти до бузкового гаю. А звідти — вже якось до Горб-Долини. Як? Він ще не знав. Але прожектори не вимикалися, вони тільки завмерли. У нього було кілька хвилин, щоби рвучко добігти до гаю. В одну мить йому згадалася лисиця. Як прудко вона перебігала. Критай уявив себе тою лисицею. На мить він позичив у неї чотири ноги й, не чекаючи вже ні хвилі, пригнувшись, вибіг із лісу. До бузкового гаю метрів триста. Федорове серце калатало. Здавалося, воно вилетить через вуха або вивалиться з писка. Він біг, бачачи перед собою темну пляму бузкових кущів. Якби хто спостерігав за Федором цієї миті, коли він ставав з кожним подоланим метром прудкішим за лисицю, то запримітив би, що в суцільній темряві нестримно рухається темна цятка. «Ще трохи, ще трохи, ще трохи», — відбивалося ритмом у Критаєвому мозку. І коли він із розгону влетів у кущі бузку, обдерши лице об покритий тонкою кіркою криги сніг, з його утроби вивалилася смердюча юха сніданку. Федір відхаркався. Витерся снігом, полежав, перевернувшись на спину. Над головою у плетиві гілля висіло перехняблене пташине гніздо. Густий потік світла російського прожектора на мить розлився по бузкових кущах. З того місця, де Федір дочекався світанку, він знав, як непомітно перейти до Горб-Долини. З глибокого видолинку до перших хат Язловецького кінця — шапкою докинути. Невідомо, у якій з них можуть ночувати російські солдати. Звичайно, що ночують поблизу фронтових позицій. Не будуть же змінювати вартових і спостерігачів, ідучи з іншого кінця селища? Поміркувавши, вирішив Федір іти одразу до церкви, щоби замішатися в натовпі односельців під час Пасхальної служби. Коли він про це подумав — селищем розбрехалися пси, запіяли когути й заіржали коні.
Церква з надламаним хрестом після авіаційного бою в митницькому небі скидалася на курку з перекушеним гребенем. Але цього Федорові ще не видно — туман забілив видолинки вуличок. Дорогою ледь не зіткнувся з трьома москалями. Вони вийшли з Бурмейчиної хати висцятися. Критай чув дзюркотання молодих струменів. Він приріс до широкого стовбура ясена. Брови й вуса в нього змокріли. Вітер наганяв пасма туману. З хати вийшло ще троє. Федір здогадався, що це спостерігачі. Трійця і справді рушила в напрямку Язлівця. Туман забілив їх. Прокашлюючись, віддалилися від Федора. Критай намагався йти стежками. Біля Червоної керниці спустився у видолинок потічка й берегом, прокрадаючись, дійшов до містка. Потічок впадав у Джуринку. Лівий берег річки вивищувався над пологим правим.
Федір Критай не знав, що через тиждень опісля їхньої з Петром зустрічі Урбана заколе вилами старий серб в айвовому садку. Це трапиться в Земуні, передмісті Белграда. У розпанаханий живіт старий насипле достиглої айви. Убивцю розстріляють. Загін Урбана вислали до белградської околиці перевіряти розвідувальну інформацію про цивільний опір. Урбан сам увійшов у двір, де порався старий чоловік. Поручник привітався, але старий відмовчався. Він зривав айву і складав на розстелену квітчасту домоткану верету. «Глухий як пень», — подумав Петро. Туман, народжений цього ранку над річкою Савою, перемішавшись із
