Вічний календар - Василь Махно

«Дім, — продовжував говорити мул-санітар, — у нашій пам’яті, Червонобоке Яблуко. Він з’являється нам не часто, так, як густа трава і квіти на весняних лугах. А те, що ми бачимо зараз, буде нашою майбутньою пам’яттю. Так влаштоване це життя».

«То ми живемо від минулої пам’яті до майбутньої?»

«Так, — сказав Обпечене Черево, — так живуть усі: і ми, і люди, у яких народилася ця війна».

«Коли з’явилися ті невірні, Фролов і Сєлєзньов, і витягнули ножі — я подумав, що нам настав кінець».

«Я так само про це подумав», — по-ослячому зітхнув Обпечене Черево.

«Фролов каже, що вони воюватимуть до перемоги».

«Значить, мені ще довго возити з сорокатою кобилою їхніх поранених».

Червонобоке Яблуко ще щось хотів сказати, але в той час над стайнею, де стояли мули, зблиснула перша зірка. Тієї миті до мулів повернувся замість слів ослиний свист.

Унтер-офіцер Єфім Фролов походив із сільця Старово на річці Согожа Судайської волості, Чухломського уїзду, Костромської губернії. До мобілізації 2 квітня 1915 року Єфім виконував обов’язки сільського писаря й був ратником ополчення першого розряду. Щойно оголосили нову мобілізацію й почали забирати ратників першого розряду, Єфіма покликали на війну. Проводжали їх із Костроми з музикою. Перші вбиті та поранені, уродженці Костромської губернії, списки яких публікувалися в місцевій пресі, ще не зовсім опечалили громадянство. Запал вести війну до перемоги над ворогами царя та імперії був ще високим. Ось чому бадьора музика військових оркестрів на російських залізничних станціях підносила дух тих, хто від’їжджав, і тих, хто проводжав. Новобранці сподівалися до Різдва повернутися додому, бо скільки того германця? У 1916, після великих втрат на Західному фронті та частковому відступі російських військ із Галичини, оркестри ще бадьорили новобранців маршовою музикою, але серед громадянства велися скрушні розмови про марні втрати. По містах розпочиналися страйки, ціни зростали і, як наслідок, зростало невдоволення. «У потягах, — писав Фролову двоюрідний брат, швейцар-камердинер князя Куракіна, — їздять комерсанти, німці-колоністи, перевозять законтрактованих корейців-робітників, полонених турків. На маленьких станціях, у чайних, у брудних готеликах можна зустріти євреїв, які скуповують у поміщиків землі з лісами для виробництва шпал». Так-от, той брат описав Єфіму ще одну подорож потягом, у якому їхали комерсанти і фронтові офіцери. Комерсанти розповідали свої пригоди з перевезенням товарів, конкуренцією, втратами. Офіцери слухали з великим незадоволенням. Один на повен голос сказав, що в кожному уїзді потрібно розстрілювати п’ять-шість купців, які займаються спекуляцією, притримуючи товари. У Костромі на початку 1916 року по борошно, цукор, яйця і м’ясо стояли черги, траплялася штовханина й бійки. З’явився новий промисел — стояння в черзі за 50 копійок, на це охоче наймалася міська біднота. Фролов натомість писав, що перебуває на фронті в селищі Митниця, в Галичині, їздить на мулі, якого відбив у турецького солдата. За цей бойовий вчинок сам брат царя Міхаіл Алєксандровіч нагородив його годинником. За тиждень до Пасхи 1916 року унтер-офіцеру Єфіму Фролову приснився сон. Хто з ним розмовляв у тому сні — святий чи янгол — Єфім сказати не міг. Лице того, хто сповістив Фролову про поранення, було прозоре й укрите туманом. У сні йшов Єфім уздовж шанців. Біля бліндажу побачив, що на нього хтось чекає. Коли порівнявся, то чоловік, а може, янгол, сказав, що невдовзі він буде поранений. Сєлєзньов запитав: «Яке поранення — важке чи легке?» Лице, закрите туманом, відповіло: «Важке». Наступного дня унтер-офіцер привів своїх підлеглих до складу гвинтівок і гранат. Склад польовий. Фролов наказав солдатам забирати гвинтівки. Один із підлеглих унтер-офіцера необережно зачепив гвинтівкою гранату. Впавши під ноги Фролову, граната вибухнула — і детонували інші. Останнє, що зафіксувала пам’ять, — яскравий спалах вогню. Поранений в обидві ноги Фролов, наче підстрелений заєць, намагався ступити кілька кроків. Йому це вдалося, але через п’ять метрів він упав. Свідомість повернеться до Фролова, коли санітар стягуватиме пробиті осколками чоботи. Тоді він розплющить очі — і вдихне їдкий дим, а через мить почує крики і стогони інших поранених. Якийсь час Фролов нерухомо лежатиме на зазеленілій траві, вдивляючись у митницьке небо. Продерті вітрами хмаринки, схожі на той туман, що прикривав оте прозоре лице, летітимуть небом.

Фролова відправлять із Чорткова на лікування до Києва.

Червонобоке Яблуко, втративши господаря, приб’ється до Баревичів, а Обпечене Черево піде з санітарною ротою за наступаючими військами.

У белградських околицях війна пахла достиглою айвою. На безмежних полях почорніла від дощів кукурудза затуляла горизонт. Після зламаного опору сербських військ, австрійців здивували незаймані поля й садки на шляху до міста. Збирати кукурудзу чи зривати айву було нікому. Невдовзі обороняти місто також буде нікому. Убиті під час штурму не зможуть, а живі — відступили. Передові австрійські загони 8-го корпусу третьої Австро-Угорської армії Кьовеса зачепилися за околиці міста, однак штабісти помилково позначили місце переправи на чотири кілометри північніше. Два дні над Белградом бушувала злива. На Дунаї почався шторм. Понтонні мости та пороми, заздалегідь приготовлені для переправи, порозтрощувало й викинуло на берег. Піхоті допомагала Дунайська флотилія. У руслі Дунаю й Сави інженерні підрозділи наступаючих військ поглибили русло річок, щоби катери не сідали на мілину. Протистояли австрійцям два сербські катери — «Побєда» і «Св. Джорде». 22-ий резервний німецький корпус розпочав переправу після потужного артилерійського вогню, скерованого на сербські позиції. Серби закріпилися на висотах, там змогли два дні протриматися, відбиваючи німецькі атаки. Петро Урбан зі своїми піхотинцями на відстані, як кажуть, ліктя помилково висадився на острові Ада Циганлія. Внаслідок потужних хвиль, збурунених штормом, понтонний міст, на якому переправлялися австрійці, занесло до острова. Сповістити командування про таку пригоду Урбан не міг. Телеграфного зв’язку зі штабом полку поки що не існувало. Штаб залишився за плечима підрозділів на протилежному березі Сави. Тільки через два дні, перебуваючи в домі сербки, в передмісті Белграда, Урбан зв’яжеться зі штабом. Підрозділ Урбана, занесений до списку загиблих, продовжував просуватися до центру міста. Повсюди точилися вуличні бої. Незабаром Белград здався. Жовті айвові плоди, зриваючись додолу, падали й падали. Балканські вітри розносили вулицями солодкий запах. Той запах чіплявся за кожен будинок, але дими від пострілів і вогнищ, які принесли в місто австрійські й німецькі війська, перебивав айвовий. У жовтні сади, скинувши з себе листя і плоди, пахли запліснявілою гнилизною гнилих яблук, слив, айви