Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер
— Ану, сідайте там!
Троє вартових, поклавши рушниці, розштовхали каторжників і, відігнавши від пічки, розсадили їх по місцях.
Для всіх місць не вистачило. Частина лишилася стояти в проході, — вони стояли, скуті попарно, слухаючи, як сичить повітря у гальмах, як дає гудки паровоз. Після різкого поштовху вагон рушив з місця; платформа й будинок немовби кинулися в паніці назад, і каторжникам здалося, що поїзд переходить від нерухомості до швидкого руху з тією самою неправдоподібністю, яка супроводила його прибуття: він їхав тепер назад, хоч паровоз був попереду, тоді як допіру їхав уперед, але з паровозом позаду.
Каторжники навіть не помітили, коли рейки занурилися під воду. Вони відчули, як поїзд зупинився, почули, як паровоз дав протяжний гудок, розпачливий і тужливий, мов стогін, але навіть не звернули на це уваги. Вони сиділи чи стояли перед вікнами, помережаними дощем, коли поїзд знову поповз уперед, намацуючи шлях, як кілька годин тому намацував його ваговоз, а коричнева вода вирувала під колесами, хлюпала об низьке, повне вогню черево паровоза й розліталася густою парою; паровоз знову дав чотири короткі й пронизливі гудки, сповнені дикого торжества, але в цих гудках уже бриніли ноти розлуки й навіть прощання, неначе сам паровоз знав, що не посміє зупинитись і не зможе повернутися назад. За дві години вони побачили у вікні охоплений вогнем фермерський будинок. Він стояв у сутінках серед порожнечі, і поряд з ним теж не було нічого; чітке, рівне полум’я, немов жертовний вогонь, рвалося вгору, геть від свого власного відображення у воді, таке парадоксальне, зловісне й химерне у присмерку над водною пустелею.
Коли стемніло, поїзд зупинився. Каторжники не знали; куди їх завезли. Але вони не питали про це. Їм і на думку не спадало про це питати, як не спадало на думку питати, чому і навіщо вони опинилися тут. Вони майже нічого не бачили, бо вагон був неосвітлений, а вікна затуманені — знадвору дощем, а зсередини — випарами скупчених тіл. Вони бачили хіба що спалахи кишенькових ліхтарів, які немовби плавали в повітрі. До них долинали вигуки й команди, а потім почали кричати вартові всередині вагона; каторжників примусили підвестися й погнали до виходу — і задзвеніли, забряжчали кайдани на їхніх кісточках. Поки вони спускалися, пара люто сичала, огортаючи їх білими клаптями. Поруч з вагоном стояв тупоносий моторний човен з високими бортами, який сам скидався на вагон і до корми якого була почеплена ціла низка яликів та плоскодонок. Тут теж були солдати; промені ліхтарів виблискували на цівках гвинтівок та пряжках патронташів, мерехтіли на кайданах каторжників, поки вони обережно спускалися у воду, що сягала їм по коліна, й сідали в човни. Нараз вагон з паровозом огорнулися парою і зовсім зникли з очей — це машиніст почав очищати топку.
Ще за годину каторжники побачили попереду вогні — ледь помітну низку червоних цяток, що розтяглася понад обрієм, неначе звисаючи з низького неба. Але минула ще година, перш ніж вони дісталися до тих вогнів, — і весь цей час каторжники сиділи навпочіпки в яликах, загорнувшись у промоклий одяг (вони вже більше не сприймали дощ як окремі краплини води), і дивилися, як вогні ближчають, поки нарешті не вималювалися обриси самої дамби; тепер видно було ряд військових наметів, що витягся вздовж насипу, і людей, що сиділи, скоцюрбившись, навколо вогнищ. Хисткі відблиски вогню на воді раз у раз вихоплювали з темряви ряди інших човнів, прив'язаних до стінки великої й темної дамби, яка на цей час уже височіла над їхніми головами. На дамбі і між прив’язаними яликами блимали кишенькові ліхтарі; на човні нарешті вимкнули мотор, і вони причалили.
Зійшовши на гребінь дамби, вони побачили довгий ряд жовто-зелених наметів, а між ними — вогнища, навколо яких, серед безформних клунків з одягом, сиділи чи стояли люди — чоловіки, жінки, діти — негри та білі; їхні очі виблискували при світлі вогнищ, коли вони повертали голови й спокійно дивилися на смугастий одяг та кайдани. А трохи далі на дамбі стояв табун мулів та дві чи три корови; тварини також збилися докупи, але вони не були стриножені. І тут високий каторжник почув якийсь новий звук. Він почув його не несподівано, а просто раптом усвідомив, що весь час чує його. Цей звук був такий незвичний і незнаний, що до цієї миті він не зважав на нього, як мурашка чи блоха не зважала б на гуркіт лавини, що несе її. Він зранку плив по воді, а перед цим сім років ходив за плугом і бороною в тіні дамби, на якій зараз стояв, але він не одразу здогадався, що то за дивне глибоке шепотіння долинає з-за дамби. Він зупинився. Вервечка каторжників, що рухалися за ним, наштовхнулася на нього, як наштовхуються один на одного, зупиняючись, товарні вагони — із таким самим залізним брязкотом.
— Вперед! — закричав, вартовий.
— Що це таке? — спитав каторжник.
Негр, що сидів навпочіпки біля найближчого вогнища, відповів йому:
— Це він. Це Старий[4].
— Старий? — перепитав каторжник.
— Ану, вперед! Чого стали! — закричав вартовий.
Вони рушили далі. Проминули ще один табун мулів, які теж провели їх очима, повертаючи свої довгі понурі морди до світла і знов одвертаючись у темряву; за хвилину вони опинилися серед порожніх маленьких військових наметів — на бівуаках кожен такий намет призначається для двох чоловік. Вартові позаганяли до них каторжників — по три скуті пари до кожного намету.
Вони заповзали всередину рачки, як собаки до тісних буд, і лягали на землю. Незабаром повітря в наметах зігрілося від тепла їхніх тіл. Запала мовчанка, і тепер усі вже чули цей звук і, лежачи, прислухалися до басового шепоту, глибокого й могутнього.
— То це — Старий? — спитав каторжник, що намагався пограбувати поїзд.
— Еге ж, — сказав другий каторжник. — І йому ні до чого похвалятися силою.
На світанку вартові розбудили їх, б’ючи носками чобіт по підошвах черевиків, що витикалися з-під наметів. Навпроти багнистого причалу, де скупчилися човни, стояла військова польова кухня, від якої долинав запах
