Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер

Старий

Перекладено за виданням:

W. Faulkner, The Wild Palms. A Signet Modern Classic, New-York

Переклав Мар Пінчевський

Колись (це було в штаті Міссісіпі, у рік великої поводі, тобто в травні 1927 р.) жили собі два каторжники. Один із них, хлопець років двадцяти п’яти, був високий і худорлявий, із запалим животом, засмаглим обличчям, чорним, як в індіянина, волоссям і очима кольору благородної блакитної порцеляни, що в них завжди світилося обурення, — обурення не проти людей, які перешкодили йому вчинити злочин, і навіть не проти присяжних та суддів, що заслали його сюди, а проти письменників, отих безплотних імен над оповіданнями та на паперових обкладинках романів, проти всіляких Діків Даймондів і Джесів Джеймсів, що, як він гадав, завели його в цю халепу, бо самі гаразд не знали справи, якої навчали, хоч і отримували за це гроші; свою розповідь вони скріплювали печаткою правдивості й вірогідності (а це було тим більшим злочином, що до неї не додавалося засвідчене в нотаря клятвене підтвердження, і тому в цю розповідь легше було повірити людині, яка, нічого не вимагаючи й не чекаючи ніяких посвідчень, сподівалася на таку ж беззастережну порядність, коли віддавала десять-п’ятнадцять центів за книжку) і продавали, а потім, на ділі, поради ці виявлялися ні до чого не придатними і (саме для нього) злочинно-фальшивими; бувало, він зупиняв свого запряженого в плуг мула посеред поля (в Міссісіпі немає обведених мурами каторжних тюрем; в’язні працюють на бавовникових плантаціях під наглядом озброєних рушницями вартових та старост) і, сповнюючись безсилою люттю, знов і знов поринав у спогади, перебираючи словесний мотлох, що залишився йому після одного-єдиного знайомства з судом і законом, — аж поки безглузда й багатослівна нісенітниця не складалася нарешті в якусь формулу (а справедливості він шукав у тому ж каламутному джерелі, в якому вперше зіткнувся з нею і яке засмоктало його на самісіньке дно): «Використання пошти з метою шахрайства»; він вважав, що його самого обшахрувала система «книга — поштою», віднявши в нього не дзвінку й дурну монету, яка йому не була особливо потрібна, а свободу, честь і гідність.

Його засудили на п’ятнадцять років (привезли сюди незабаром після його дев’ятнадцятиліття) за спробу пограбувати поїзд. Він склав свій план заздалегідь, він до словечка додержувався друкованих (і фальшивих) вказівок своїх авторитетів; два роки він збирав романи в м’яких обкладинках, читав і перечитував їх, вивчав напам’ять, порівнював і зважував різні прийоми та методи, визбирував із них усе корисне й відкидав лушпиння, і хоч план ставав дедалі чіткіший, він не вважав його завершеним і готовий був в останню хвилину ще більше вдосконалити його, сумлінно й вдумливо, — адже нові книжки прибували тим часом точно в призначений строк; так сумлінний кравець робить якісь непомітні зміни у вбранні, замовленому для першої появи при королівському дворі, в міру того як прибувають свіжі випуски журналів мод. А потім, коли той день настав, йому не вдалося навіть пройти по вагонах і зібрати годинники й обручки, брошки й пояси з грошима, бо його схопили, скоро він зайшов у поштовий вагон, де мав стояти сейф із золотом. Він не застрелив нікого, бо пістолет, який у нього відібрали, хоч і був заряджений, не стріляв; згодом він признався прокуророві, що купив його разом із затемненим ліхтарем із свічкою всередині та чорною хусткою, яку пов’язав на обличчя, за гроші, що їх він заробив, розповсюджуючи серед своїх сусідів у порослих соснами горах передплату на «Детективні новини». Тепер він часто (на це він мав час) повторював подумки, охоплений безсилою люттю, те, чого не зумів сформулювати, висловити на суді, бо не знав тоді, як це висловити. Не гроші були йому потрібні, не коштовності, не багата здобич; все це було б для нього тільки чимсь на зразок бляшки, яку можна гордо носити на грудях, як медаль олімпійського чемпіона, це був би тільки символ, відзнака, яка свідчила б, що і він здобув перемогу у грі, яку обрав собі в стихійному й мінливому світі своєї доби. І деколи, йдучи за плугом по чорній землі, яка щедро розкривалася борознами, або проріджуючи мотикою пагони бавовнику чи кукурудзи, або лежачи горілиць на своїх нарах після вечері, він знову й знову люто проклинав не живих людей, що заслали його туди, де він тепер був, а те, що (він навіть не знав про це) було лише літературними псевдонімами, не людьми, що існують, а символами тіней, які писали про тіні.

Другий каторжник був низенький і гладкий. Майже безволосий, він весь був якийсь білий. На таку білість натрапляєш, коли перевертаєш гнилі колоди чи дошки. Він теж носив у собі (хоч це й не помітно було в його погляді, як у першого каторжника) почуття пекучого й безсилого обурення. А що він ніяк не виявляв цього почуття, то ніхто й не знав про його обурення. Втім, про нього взагалі мало що знали — навіть ті люди, які заслали його сюди. Його обурення було спрямоване не проти друкованого слова, а проти того парадоксального факту, що він опинився тут з власного вибору та бажання. Його примусили вибирати між каторжною фермою штату Міссісіпі й федеральною тюрмою в Атланті, і те,