Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер

— З одного човна нам повідомили, — сказав наглядач, — що бачили жінку на поламаному кипарисі в затоці, і оцього чоловіка, — він вказав на свого другого супутника, — на даху будинку. В тому човні для них не було місця. Розказуй далі.

— Отже, ми допливли до того місця, де була затока, — повів далі каторжник абсолютно монотонним голосом, без будь-якої інтонації, — і раптом човен закрутило. Не знаю, як це сталося. Я просто сидів собі, бо він весь час вихвалявся, що вміє веслувати. Ніякої течії я не помітив. Просто човен раптом повернувся задом наперед і помчав назад, немовби його причепили до поїзда. А потім його знову закрутило, а я саме глянув угору, побачив гілку над головою і вхопився за неї, а човен висмикнуло з-під мене, немов шкарпетку здерли, і я побачив його ще раз — дном догори, а той хлопець, що казав, ніби знається на веслуванні, тримався за нього однією рукою, а в другій все ще держав весло. — Він замовк, урвавши розповідь на тій самій одноманітній ноті, і тепер стояв, спокійно дивлячись на напівпорожню кварту віскі на столі.

— А звідки ви знаєте, що він утопився? — спитав начальник у наглядача. — Чи певні ви, що він не скористався з слушної нагоди, щоб утекти?

— Утекти? Куди? — сказав той. — Вся дельта затоплена. На п’ятдесят миль довкола, аж до самих гір, стоїть вода п’ятнадцять футів завглибшки. А човен перекинувся.

— Той хлопець утопився, — сказав гладкий каторжник. — Вам нема чого хвилюватися за нього. Він дістав помилування, і в того, хто підпише папір, теж рука не відсохне.

— І ніхто більше не бачив його? — запитав начальник. — А що сталося з тією жінкою на дереві?

— Не знаю, — сказав наглядач. — Я ще не знайшов її. Напевно, її підібрав якийсь інший човен. А оце той хлопець з будинку.

Начальник і обидва офіцери знову подивилися на третього чоловіка, на його худе, неголене, дике обличчя, на якому все ще був написаний недавній жах, недавня суміш страху, безсилля і люті.

— Він так і не приплив по вас? — сказав начальник. — Ви так і не бачили його?

— Ніхто по мене не припливав, — сказав біженець. Він почав тремтіти, хоч голос його звучав ще досить спокійно. — Я сидів на тій клятій халупі, чекаючи, що вона от-от завалиться. Я бачив катер і човни, коли вони пропливали мимо, але для мене в них місця не знаходилося. Повнісінько смердючих негрів, і один з них сидить і бренькає на гітарі, а для мене місця немає. На гітарі! — дико вигукнув він; а потім заверещав, затрусився, обличчя з піною на губах скривилося, засіпалося. — Для смердючої негритянської гітари є, а для мене немає…

— Заспокойтеся, — сказав начальник. — Заспокойтеся.

— Дайте йому випити, — сказав один з офіцерів.

Начальник налив у склянку віскі. Наглядач подав її біженцеві, той взяв склянку обома тремтячими руками й спробував піднести до рота. Секунд двадцять усі дивилися на нього, а тоді наглядач узяв склянку з його рук і підніс йому до губ, чоловік почав ковтати, але й тепер тоненькі цівки витікали з куточків його рота на бороду.

— Отже, ми підібрали його та… — наглядач назвав ім’я гладкого каторжника, — вже надвечір і рушили сюди. Але той, другий хлопець пропав.

— Так, — сказав начальник. — Ну що ж. Уже десять років я не втрачав жодного в’язня, а тут… Завтра поїдете на ферму. Повідомте його сім’ю й одразу ж підготуйте відповідні папери.

— Гаразд, — сказав наглядач. — І ось що, шефе. Він був непоганий хлопець і, може, ніколи в житті не сидів у човні. Але все ж сказав, що вміє веслувати. Послухайте. Що, коли я напишу на його картці: «Загинув, намагаючись врятувати людям життя під час великої поводі тисяча дев’ятсот двадцять сьомого року» — і надішлю це на підпис губернаторові? Це буде добра пам’ять для його родичів: вони повісять цей папірець на стінку й будуть показувати його, коли до них приходитимуть сусіди… Може, його родичам навіть видадуть якесь відшкодування, адже на ферму його все ж послали вирощувати бавовник, а не роз’їжджати у повідь на човні.

— Що ж, — сказав начальник. — Я подумаю про це. Головне зараз — це викреслити його із списків як померлого, поки якийсь пройда не спробував привласнити його пайка.

— Гаразд, — сказав наглядач. Він обернувся й вивів своїх супутників з приміщення. Коли вони знов опинилися в похмурій темряві, він сказав гладкому каторжникові: — Отже, твій приятель випередив тебе. Він тепер вільний. Він своє вже відсидів, а тобі ще сидіти й сидіти.

— Так, вільний, — сказав гладкий каторжник. — Але я йому не заздрю.

Як свідчив гладкий каторжник, високий, спливши на поверхню, все ще стискав у руці те, що гладкий назвав веслом. Він тримав його не тому, що воно могло йому придатися, коли він знову сяде в човен, — тієї миті він взагалі не вірив, що йому ще пощастить опинитися в човні чи на чомусь твердому, — а тому, що він ще не встиг подумати про те, щоб випустити його. Все відбувалося надто швидко. Цілком несподівано він відчув перший ривок течії, побачив, як закрутило човен і як його товариш раптом злетів угору і зник, мов у вознесінні Ісайї; а потім він сам опинився у воді, весло тягло його на дно, а він опирався цьому, не усвідомлюючи, що все ще тримає його в руці, коли спливав на поверхню й намагався вхопитись за човен, який то кружляв за десяток футів од нього, то опинявся над головою, наче ладнаючись розчерепити її. Нарешті він вхопився за корму, тіло його немовби перетворилося на живе кермо, і ось човен і людина з веслом, піднятим догори, неначе гюйсшток, зникли з очей низенького каторжника (що, в свою чергу, зник з очей високого так само швидко, але у вертикальному напрямку), наче якась жива картина, піраміда, винесена зі сцени з шаленою, неймовірною швидкістю.

Він опинився тепер над найнижчою частиною болота чи заплави, яка, напевно, не знала течій, відтоді як прадавній підземний вибух сформував цю місцевість. Але зараз течія там була чимала; зі своєї борозни між хвилями за кормою каторжник бачив, як із запаморочливою швидкістю мчать дерева й небеса, позираючи на нього крізь холодні жовті бризки з похмурим і сумним подивом. Але вони стояли, ті дерева, — стояли на чомусь твердо й упевнено; він подумав про це, він згадав у хвилину розпачливої люті тверду землю, скріплену, зцементовану й утверджену навіки трудовим потом поколінь, — вона була десь під ним, але він не зміг дістати її