Саботаж - Артуро Перес-Реверте
– Може, їм варто збавити оберти? На цьому етапі було б доречно зупинитися.
– Навпаки. До Фаланги масово вступають різні опортуністи, які прагнуть стерти своє минуле або розбагатіти. Не відстають і жандарми нашого любого Керальта… Влаштовують щось на кшталт змагань між злочинцями – хто переб’є більше народу. Вони називають це модним словом «очищення». До речі, родичам убитих забороняється носити жалобу, аби приховати справжню кількість жертв.
Він войовничо розмахував парасолькою в ритмі власних кроків. Потім озирнувся і глянув услід офіцерам, що віддалялися.
– Саме це намагаються зробити наші противники – об’єднатися. Хоча виходить у них погано. Вони або полюють на реальних чи уявних фашистів, або залюбки вбивають одне одного. Поглянь на комуністів із РПМЄ. За наказом Сталіна їх давлять, мов щурів. Ось чому, якщо червоні не змінять тактику, переможемо ми – франкісти діють повільно, але впевнено.
Одна з чайок, що ширяли над пляжем, пролетіла повз них, майже торкнувшись крилами. Адмірал простежив за нею поглядом.
– Гнів ідіотів затоплює світ, – похмуро додав він. – А те, що відбувається в Іспанії, нагадує генеральну репетицію. Прелюдію до майбутньої різанини.
Фалько з відразою спостерігав за чайками. Ці птахи не подобалися йому відтоді, як він подорожував до Нью-Йорка на пароплаві «Беренґарія» і одного разу побачив, як чайка мало не відірвала руку кухарю, який чистив рибу на палубі. Надто жадібні, як на нього. Надто подібні до людей.
– Сеньйоре, ви сказали, що в Парижі я маю виконати подвійну роботу.
– Саме так. Подвійну.
– І що ж це за «друга частина»? Утім, я добре знаю вас, тож сформулюю запитання інакше: у чому полягає найменш привабливий аспект мого завдання?
– Усі аспекти є доволі привабливими. Гадаю, ти отримаєш задоволення. Ця справа добре поєднується з твоєю шахрайською вдачею.
– Я слухаю вас дуже уважно.
Адмірал вийняв годинник із кишені жилета.
– Розповім докладніше після вечері. Точніше, це зроблять інші люди.
– Де?
– В Морському клубі.– Він указав парасолькою в кінець бульвару, звідки вони прийшли. – Нагорі, в окремому кабінеті. Рівно об одинадцятій.
Адмірал знову зупинився і сховав годинник. Обидва ока – скляне й здорове – пронизували співрозмовника насмішкуватим поглядом. Він здійняв парасольку і кілька разів тицьнув наконечником у руку Фалько.
– До речі, будь обережнішим із барменом, який працює в готелі «Марія Христина».
– З тим рудим типом?
– Так.
– Його звуть Блас, і він непогано готує коктейль «Хупа-хупа». Чому я маю остерігатися?
Здорове око адмірала іронічно підморгнуло.
– Він зливає інформацію поліціянтам. Доніс їм, що ти не підводишся, коли каудильйо виступає на радіо. І це трапляється не вперше.
– Усі бармени мають чудову пам’ять.
– Цей бармен вочевидь не скаржиться на пам’ять. Сьогодні вранці мені передали його слова.
– І що ви їм сказали?
– Сказав, щоб котилися до біса.
Фалько дістав портсигар, витягнув сигарету «Players» і легенько стукнув нею об черепахову кришку. Загрозливо примружився, наче яструб, що помітив здобич.
– Адмірале, цей світ – рідкісне лайно.
– Хіба я не знаю?
Фалько схилив голову і запалив сигарету, прикривши вогник долонею.
– Нікому не можна довіряти, – мовив він, випустивши дим крізь ніздрі.– Навіть барменам.
Укриті мрякою вулиці затемненого міста блищали мов лаковані. Фалько, який стояв під пам’ятником адміралу Окендо, біля готелю «Марія-Христина», підняв комір плаща, насунув капелюха на очі й спостерігав за тим, як із пітьми виринула світла пляма, що іскрилася і гриміла, аж доки не зупинилася на площі.
– Привіт, красунчику.
З трамвая зістрибнув Пакіто Павук і попрямував до Фалько. Задзеленчавши, трамвай відійшов, а миршава некваплива фігурка Пакіто ставала дедалі чіткішою. У вологому повітрі повіяло знайомими пахощами брильянтину і трояндової води.
– Дякую, що відповів на дзвінок, – сказав Павук.
Огорнені тінями, чоловіки стояли поряд. Фалько мимохідь подумав, що це чудово описує їхні дивні стосунки: іноді вони допомагали один одному і пережили чимало пригод (хоча Павук посідав значно нижчу сходинку в ієрархії Групи брудних справ), і ці таємні зустрічі зазвичай відбувалися в якихось нетрях і небезпечних чорних закутках. Спільники проводили більше часу в темряві, ніж при світлі дня.
– Слухаю тебе.
– Так, тепер твоя черга слухати мене. – Пакіто витримав коротку напружену паузу. – Може, підемо до якогось кафе? Посидимо в тихому місці.
Фалько глянув на будівлю готелю, дістав із кишені запальничку і посвітив на наручний годинник. Червоний вогник осяйнув вирячкуваті очі Павука під вузькими крисами елегантного англійського капелюха, ретельно вищипані брови й маленький рожевий ротик, що кривився у жорстокій гримасі. За давньою звичкою кілер занурив руки в кишені пальта (ніхто ніколи не міг передбачити, який небезпечний предмет він вихопить звідти).
– Мало часу. Маю піти у справах. – Фалько загасив запальничку. – Краще поговоримо тут.
– Як бажаєш. Прогуляємося до річки?
– Можна.
Вони перетнули площу, діставшись бульвару біля річки Урумея. На протилежному березі не горів жоден ліхтар. Ліворуч, неподалік від гирла, виднілися неясні, окутані сутінками обриси моста й курзалу на тлі темного неба.
– Мені подобаються міста, де йде війна, – зауважив Павук. – А тобі?
Фалько запалив сигарету.
– Більш-менш.
– А я обожнюю їх, мій милий. Ніч сприяє злочинам і гріхам.
Якусь хвильку вони мовчали, дивлячись на чорну смугу річки. Знизу долинав плескіт прибою.
– Наскільки я зрозумів, операція в Біарріці закінчилася добре.
– Для когось так, а для когось не дуже.
Почувся дивний звук – щось середнє між свистом і шипінням. Кілер сміявся крізь зуби.
– Ми замели всі сліди й вивели з ладу машини, – сказав він. – Коли ми пішли, жінка того типа майже прокинулася… Дорога додому була довгою.
– Молодці.
– Мабуть, вони вже витягли з нього інформацію.
– Гадаю, так.
– Як справи тієї дівчини?
– Якої дівчини?
– Вона їхала з тобою. Гарненька пишечка.
– Добре. З нею все гаразд. Працює.
Пакіто видав ще один тихий смішок.
– Сподіваюсь, Кабан задоволений. Я ніколи не отримую вітання.
– Він задоволений.
– Чудово.
Вони трохи помовчали, вдивляючись у нічну темряву. Повз них проїхав автомобіль. Сяйво фар окреслило їхні тіні на землі. Тінь Павука ледве сягала плечей Фалько. Наступної миті знову запанували морок і тиша.
– Любчику, я хочу попросити тебе про послугу.
– Якого типу?
– Один мій друг має проблеми.
– Політичні?
– Так.
– Це близький друг?
– Дуже близький.
Сигарета, яку Фалько стискав між пальцями, просякла вологою. Він зробив останню затяжку і кинув недопалок у річку. Тим часом Павук розповідав історію свого друга: симпатичний юнак, складач у друкарні, повівся легковажно у важкі часи – отримав членський квиток Загальної спілки робітників і взяв участь у двох маніфестаціях як простий оратор. От і все. Коли стався державний переворот, він перебував у франкістській зоні й поспішив вступити до Фаланги, щоб уникнути розстрілу під мурами кладовища. Навіть встиг повоювати на фронті під Сомосьєррою і постріляти з окопу. Але хтось його