Саботаж - Артуро Перес-Реверте

– Біда з цими марксистськими чудовиськами, – сказав він.

Вловивши іронію, адмірал спопелив його гнівним поглядом.

– Не перетинай межу. Один зайвий сантиметр, і ти про це пожалкуєш. Як Шайлок.

– Шайлок Голмс?

– От негідник! Стули пельку.

Фалько підніс два пальці до крисів капелюха. Сталево-сірі очі лукаво іскрилися.

– Слухаюсь.

– Я не в гуморі. Второпав?

– Відповідь ствердна, сеньйоре.

– На війні доводиться приймати складні рішення. Це в тебе все просто – викрасти, вбити, переспати з якоюсь шльондрою… Дехто має думати.

Вони відійшли від мосту, звернули ліворуч і попрямували до бульвару Аламеда, перейменованого на бульвар Кальво Сотело після захоплення міста франкістами. Набурмосений адмірал махав парасолькою. Потім завдав її на плече, наче шаблю чи рушницю.

– Червоні вже не вперше скоюють подібний злочин, – раптом сказав він, коли вони зупинилися, аби пропустити трамвай. – Герніка не єдиний випадок. Згадай події в Іруні. Згадай, як ці варвари спалювали церкви попри те, що всередині перебували священник і паламар… Безумовно, це зробили вони.

– Якщо ви стверджуєте…

– Звісно. – Адмірал трохи подумав і знову замахав парасолькою. – Але це нічого не означає. Наступної миті я можу стверджувати щось протилежне. Якщо вважатиму за потрібне.

Фалько уважно поглянув на нього. Здорове око співрозмовника зловісно поблискувало. Знайомі симптоми. Він щось замислив, і Фалько відведено якесь місце в цій схемі.

– Розумію, – обережно сказав він.

– Що ти, в біса, розумієш, – роздратовано фиркнув адмірал. – Анічогісінько!

Вони пройшли повз парк Альдерді-Едер та газетний кіоск, де були виставлені «Голос Іспанії» і «Діаріо баско» з ідентичним заголовком на першій шпальті: «Червоні відступають на півночі країни». Сонце заливало світлом пляж Конча. Після відпливу стала видною смуга мокрого золотого піску з перламутровим полиском. Високі будівлі облямовували напівкруглий берег, уздовж якого тягнулася елегантна набережна. Праворуч, під горою Ургуль, виднілося старе місто – невеличке скупчення будинків. На пляжі снували зіваки, гралися діти, гуляли сім’ї – усі поводилися так, наче війни не було. Адмірал метнув на них колючий осудливий погляд.

– Друкарки читають книжки Гвідо да Верони[10], а торгові консультанти пишуть любовні листи Клодет Колбер[11]…– єхидно захихотів він. – Ці бовдури вважають, що життя – весела штука. Вони не знають, що життя є веселим лише для таких безсовісних негідників, як ти.

Фалько задумливо дивився на людей, що простували пляжем.

– Мене дивує не безлад, а порядок, – відзначив він.

І знову пролунав злий сміх адмірала.

– Мене теж. Але народу невідомо, що таке іронія.

Він повісив парасольку на балюстраду, запалив люльку і продовжив розмову лише тоді, коли випустив перші хмарки диму.

– Я досі не отримав від тебе письмовий звіт про операцію в Біарріці… Те саме стосується подій у Барселоні.

Фалько подумки посміхнувся. «Події в Барселоні» – прийнятне формулювання, не гірше за інші. Півтора тижні тому йому довелося перервати на чотири дні операцію в Біарріці. Адмірал наказав терміново виїхати до Барселони через Перпіньян, аби виконати важливе завдання – ліквідувати двох італійських активістів-лібертаріїв, Каміло Бернері й Франческо Барб’єрі, скориставшись загальним сум’яттям і вуличними боями: штурмгвардійці й комуністи-ополченці переслідували анархістів і троцькістів із РПМЄ[12]. Вбивство замовили італійські спецслужби, й адмірал був зацікавлений у тому, щоб випередити своїх союзників – фашистів з ОВРА[13]. Відтак Фалько прибув до столиці Каталонії зі шкіряним плащем, мотоциклом «Нортон» і фальшивими документами на ім’я високопосадовця Женералітату[14]. Найнявши двох чоловіків, він розіграв арешт італійців, вивів їх на вулицю і двічі вистрелив упритул – у спину та в голову. Дванадцять годин по тому Фалько опинився в безпеці, на іншому боці французького кордону. Він провернув усю справу за півтори доби. Розстріл італійців приписали анархістам та членам РПМЄ, які були заарештовані, закатовані й страчені в каталонських ЧК упродовж тих буремних днів.

– Мені бракує часу, сеньйоре. Треба відредагувати текст, надрукувати його на машинці… Ви ж розумієте. Ми маємо бути обережними з тим, про що пишемо, і з тим, про що мовчимо.

– Так, я розумію. – Адмірал кинув на нього похмурий погляд. – Та ж сама історія. Бюрократія – не твоя сильна сторона.

– Я займусь цим, щойно матиму час. Слово честі.

– Честі? Ну-ну.

– Так. Присягаюсь моєю незаплямованою честю.

– Безсоромник. Ти добився того, що вдається одиницям: прикидаєшся тим, ким ти є насправді, переконавши всіх, що це гра.

Вони трохи помовчали. Здавалося, керівник НІОС приділяє більше уваги своїй люльці, ніж розмові.

– Тобі знайоме ім’я Лео Баярд? – раптом спитав він.

Фалько з подивом глянув на нього, перш ніж кивнути головою. Звичайно, це ім’я йому знайоме, підтвердив він. Баярд – відомий французький інтелектуал і комуніст, про якого часто писали в газетах. Успішний письменник, світський лев, пілот, авантюрист. Прихильник Республіки.

– Він воює в Іспанії, чи не так? Керував ескадрильєю добровольців і найманців, яких сам знайшов, і частково оплатив їхні послуги.

– Уже не воює. Це залишилося в минулому. – Адмірал посмоктав люльку. – Баярд покинув Іспанію.

– Я не знав.

– Він поїхав нещодавно. Його остання витівка – бомбардування наших військ під час захоплення Малаги… Ескадрилья була незалежною і діяла на власний розсуд, але комуністи отримали накази з Москви й вирішили виправити ситуацію. Спершу треба виграти війну, а вже потім улаштовувати революцію, заявили вони. Хай там як, а все закінчилося в стилі Панчо Вільї[15]. Ось чому вони полюють на троцькістів та анархістів і здійснюють репресії.

– Я гадав, що Баярд – комуніст.

– Ні, він лише симпатизує комуністам. Наскільки нам відомо, до партії не вступив. Таких людей вони називають «попутниками». Близькі друзі, яким дозволено все, крім поцілунків взасос. Баярд вважає, що стражденну Європу може врятувати одна людина – Йосип Сталін.

– А чому він поїхав?

– Баярд – пихатий інтелектуал, відомий письменник і таке інше. Самозакоханий писака, одержимий боротьбою. Битви в Іспанії були найцікавішою пригодою в його житті, а командування ескадрильєю цей тип сприймав як особисту війну. Він не стерпів, коли несподівано для всіх його змусили підкоритися іншому французу – Андре Марті. Склав свої повноваження і повернувся до Франції.

Почувши це ім’я, Фалько вигнув брови.

– Марті? Політкомісар міжнародних бригад?

– Саме так. Злочинець і невіглас, один із тих, кому скрізь ввижаються фашисти. Він стратив більше власних союзників, ніж наших людей. Стиль полковника Лісардо Керальта, але в комуністичній варіації. Ці мерзотники залюбки приїжджають до нас, щоб курити наш тютюн, спалювати наші меблі, різати наших людей. Вони могли б робити те саме вдома, але тут усе простіше. Іспанія – ласий шматок для всієї Європи.

– Італійці та німці не відстають від інших.

Адмірал пронизав його суворим поглядом.

– Не корч із себе мудрагеля.

– Я й не намагався.

– Ми разом боремося за шляхетну справу… Зрозуміло?

Фалько кивнув. Інтонація співрозмовника не обманювала його. За показним цинізмом адмірал приховував болісні спогади про