Саботаж - Артуро Перес-Реверте

– Слухай уважно, – мовив шеф і підняв палець, коли Фалько підійшов до нього.

Здивований, Фалько закліпав очима й роззирнувся довкола.

– Що я маю слухати?

Адмірал не поспішав опускати палець. Обличчя було насупленим.

– Пікер.

– Що з нею?

– Хіба ти не чув? Вона проспівала: «На порозі мого дому».

– І що з того?

– Слова інші. Завжди було: «На порозі борделю».

Фалько глузливо посміхнувся.

– Сеньйоре, в Іспанії панує цензура. Шльондр уже не згадують у романсах. Мораль понад усе.

– Боже милий… Часом я сумніваюсь, чи варто нам вигравати цю війну.

Керівник НІОС, як завжди, був одягнений у цивільне: сірий костюм, парасолька, капелюх. Хоча адмірал був уродженцем селища Бетансос, попелясті вуса й парасолька надавали йому схожості з англійцем. Він оглянув весь бар поверх плеча Фалько й кивнув у бік вестибюля.

– Ходімо прогуляємося.

– Навряд чи вона вам знадобиться. – Фалько вказував на парасольку. – Погода чудова.

Той байдужо відмахнувся.

– Ми, галісійці, не довіряємо навіть рідному батькові. Однією пересторогою більше, одним неприємним сюрпризом менше. За нинішніх часів це особливо актуально. Второпав?

– Второпав.

Здорове та штучне око адмірала критично витріщалися на Фалько.

– Хлопче, для правильної відповіді тобі бракує одного слова.

Посміхнувшись, Фалько одягнув капелюха.

– Уторопав, сеньйоре.

– Ось це мені подобається. А тепер поквапся. Подихаємо свіжим повітрям.

Вони вийшли надвір. Портьє, який стояв під навісом, зняв капелюха й привітався з Фалько.

– Я живу тут два тижні, і цей ідіот навіть не впізнає мене, – незадоволено буркнув адмірал. – Ти приїхав два дні тому, і він кланяється до землі.

– Сеньйоре, треба вміти викликати симпатію. Річ у моїй природній чарівності.

– І в твоїх величезних чайових.

– Так. Це теж впливає.

– А згодом наш бухгалтер порахує твої витрати, збожеволіє від люті й нагримає на мене. Як завжди.

– Поясніть йому, що йдеться про капіталовкладення в суспільні відносини. Я сприяю ефективній роботі нашої військової машинерії. Погляньте на ситуацію під таким кутом.

– Хоч би під яким кутом я дивився на тебе, бачу одне – фізіономію сутенера. У твоєму випадку зовнішність не є оманливою.

Вони відійшли від готелю і рушили лівим берегом річки Урумея в напрямку останнього мосту. На огорожі висів плакат із написом «Батьківщина. Держава. Каудильйо», а вище сяяло безхмарне небо, чия сліпуча блакить стала б до вподоби фалангістам. Один із тих днів, саркастично подумав Фалько, коли Бог відверто демонструє свою підтримку.

– Як поживає Солоґастуа? – поцікавився він.

Адмірал, який скоса позирав на нього, мовчки зробив кілька кроків. Потім невизначено махнув рукою.

– Погодився на співпрацю.

– Став слухняним хлопчиком?

– Точно. Попервах виникли проблеми. Він відповідав нам баскською і навідріз відмовлявся розмовляти нормальною мовою. Euskal gudari naiz[7] і все це лайно.

Фалько скорчив жорстоку гримасу.

– Гадаю, зараз він чудово розмовляє іспанською.

Адмірал зловтішно посміхався.

– Так, Солоґастуа вразив нас своїми знаннями. І це добре, адже він має розповісти багато цікавого. Ми нікуди не поспішаємо. Коли наші інтимні бесіди добіжать кінця, ми віддамо його до рук правосуддя.

– Військовий трибунал?

– Атож! Цей тип думав, що його прикордонні ігри залишаться безкарними. Він не врахував, що шпигунська й контррозвідувальна діяльність нагадує парк розваг: вхід дешевий, але квитки на атракціони коштують дорого.

– Я в курсі. Часто катаюсь на атракціонах.

Адмірал невтомно розмахував парасолькою.

– Необхідно провчити його, – мовив він. – У Більбао мають знати, що їх очікує, коли хвалений «Залізний пояс»[8] не встоїть під нашим натиском. Ці дурні сепаратисти заплатять за масові вбивства в січні.

Вони трохи помовчали. Працівники НІОС знали, що 4 січня, коли франкісти бомбардували Більбао, баскський уряд втратив контроль над ситуацією. Ополченці з анархо-синдикалістських профспілок, яких відрядили до тюрем із метою захисту арештантів, почали масово розстрілювати їх. Гвадарі та ерцаїни[9] не втручалися. Загалом було вбито двісті бранців. На відстані десяти хвилин пішки від штаб-квартири уряду.

– Наразі ми стратили кількох священників – баскських націоналістів, – зауважив адмірал. – Іншим це послужить уроком.

Фалько не втримався від усмішки.

– У Ватикані не повірять, – весело відзначив він. – Вони вважають, що лише червоні мають привілей розстрілювати церковників.

– Саме так. Ти буваєш розумним, якщо захочеш.

Вони пішли вперед, дивлячись на гирло річки та будівлю курзалу на протилежному березі, яку нещодавно перетворили на штаб-квартиру рекете.

– Ця молода карлістка Малена добре виявила себе в Біарріці,– мовив адмірал.

– Дуже добре, – підтвердив Фалько. – Смілива і серйозна дівчина. Непогане придбання для Групи брудних справ.

– Знаю. Візьму це до уваги, хоча фахівці стверджують, що жінки менш професійні порівняно з польовими агентами. Гірше опираються тиску, дають волю емоціям. – Здорове око недобре косилось на нього. – Але ж ти знаєш просту істину: коли йдеться про щось важливе, фахівці завжди помиляються.

– Вона ще не поїхала?

– Ми поселили її в готелі «Ексельсіор».

– На вулиці Ґетарія?

– Так.

– Прикро… Другорозрядний готельчик.

– Звісно. Вона не така знаменита, як ти. Під час війни важко знайти пристойне житло. Крім того, я не хотів, щоб ти був поряд. Надто ризиковано.

Якийсь час вони крокували мовчки. Адмірал крадькома спостерігав за ним.

– Сподіваюсь, між вами нічого не було, – нарешті сказав він.

Фалько приклав праву руку до серця.

– Заради бога, сеньйоре, – заперечив він. – Це ж бойове завдання. Моя професійна совість…

– Не сміши мене. Боюсь поперхнутися. Твоя «совість» не варта виїденого яйця.

– Я мав на увазі професійну.

– Професійна теж нічого не варта. Ти ділиш жінок на дві категорії: ті, кого ти вже затягнув у ліжко, і ті, кого плануєш туди затягти. Дуриш їх своєю посмішкою латиноамериканського звабника. З тобою вони почуваються принцесами чи кіноакторками, не підозрюючи, що тебе цікавить лише те, що нижче талії.

– Ви знову ображаєте мене, адмірале. Я цікавлюсь і верхньою частиною тіла.

– Еге ж. До рівня грудей. Іди в дупу.

На терасах кав’ярень панувала весела атмосфера: військові, жінки, розкішні вбрання. Група німців розважалася в барі «Гурія». Впадали в око офіцерські зірочки на кашкетах із розпізнавальними знаками легіону «Кондор». Фалько кинув допитливий погляд на адмірала.

– Чи правда те, що подейкують про Герніку?

– А що подейкують?

– Ширяться чутки, що червоні не винні в знищенні міста – його бомбардували наші союзники. – Він указав на німців. – Вони, якщо конкретніше. Ось ці гарні біляві хлопці.

Адмірал ковзнув байдужим поглядом по військовим. Здавалося, він їх не бачить і воліє, аби весь світ забув про їхнє існування.

– Раджу не вірити всім чуткам. Тим паче, коли йдеться про таку роботу, як наша. Для нас брехня є мистецтвом.

– Зазвичай я не вірю. Але з’явилася інформація про тисячу жертв і німецькі літаки.

Адмірал знизав плечима.

– Це перебільшення. Коли наші війська увійшли до міста, вони виявили лише сотню загиблих… Винні астурійські динамітники.

Фалько востаннє озирнувся