Саботаж - Артуро Перес-Реверте

Малена підкорилася, але двигун не вимкнула. Жандарм, що світив ліхтарем, підійшов із боку водійського сидіння. Перш ніж згасли фари, Фалько встиг розгледіти зірочки сержанта.

– Добрий вечір, – сказав чоловік французькою. – Ваші документи, будь ласка.

Перехилившись через Малену, Фалько простягнув йому два паспорти. Фальшиві імена, фальшива адреса в Сан-Себастьяні, реальні світлини з усіма необхідними печатками. Благопристойна маска. Сеньйор і сеньйора Урутія. Порядні буржуа. Добре одягнені, із хорошою машиною. Люди, яким нічого приховувати.

– Доволі пізно. – Жандарм перейшов на іспанську. Він проглядав документи, підсвічуючи ліхтарем. – Звідки ви їдете о такій порі?

– Із казино в Біарріці,– спокійно відповів Фалько.

У світлі ліхтаря було видно, що жандарм проникливо дивиться на нього з-під козирка кашкета.

– Пофортунило? – спитав він.

Фалько знизав плечима.

– Як сказав би Айнштайн, фортуна є відносною.

– Вас цікавить Айнштайн?

– Мене більше цікавить Данієль Дарйо[4].

На щастя, діалог розгортався за сценарієм. Саме так, як домовлялися. Промінь ліхтаря впав на ноги Малени, на задерту вище колін спідницю. Потім ковзнув салоном і зупинився на обличчі Фалько.

– Чи маєте щось задекларувати?

Фалько хитнув головою, намагаючись здаватися якомога щирішим.

– Кошик для пікніка й маленька валіза з особистими речами.

– І все?

– Так.

– Глушіть двигун.

Малена послухалася, і м’яка вібрація відразу стихла.

– Відкрийте багажник, будь ласка.

Голос жандарма був серйозним, беземоційним. Уникаючи стривоженого погляду Малени, Фалько відчинив дверцята, вийшов із машини й підняв комір піджака. Надворі було сиро й вогко через близькість до моря та річки Бідасоа.

Хоча події розвивалися згідно з планом, він тримався насторожі. Готовий битися, тікати або зробити і те і те. Кинувши швидкий погляд на інших жандармів, Фалько зауважив, що двоє чоловіків, які стояли на подвір’ї, здавалися сонними й розслабленими так само, як і той, що чатував біля шлагбаума. Але всі вони були озброєні гвинтівками. Якщо щось зірветься і Малена втече, виконуючи його наказ, він матиме обмаль шансів перебратися на іспанський бік кордону. Хоч би як швидко він біг, жандарми могли вистрелити йому в спину й влучити попри тьмяне освітлення. Напрямок кулі визначає диявол.

Фалько глянув на металеве поруччя мосту і темні дерева, що росли ліворуч, за будкою. Він добре вивчив цю місцевість при денному світлі. Навряд чи вдасться сховатися там. Найпростіший варіант – дозволити їм затримати його й пустити все на самоплив. Якщо Малена дістанеться іспанської території, французи не зможуть висунути йому серйозних звинувачень – подібні дрібні інциденти є типовими для країни, де йде війна. Проблема швидко вирішиться завдяки франкістському консульству і правильно розподіленим грошам.

Вони підійшли до задніх дверцят. Смикнувши за ручку, Фалько повільно відчинив багажник, відчуваючи, як кров стукотить у скронях, поки він розмірковував, як і куди вдарити жандарма, якщо все піде шкереберть.

Ліхтар освітив кошик, валізу, ковдри. Нічого підозрілого. Фалько з полегкістю пересвідчився, що Солоґастуа не ворушився і не хропів. Складалося враження, буцімто його там не було. Благотворний ефект хлороформу досі тривав.

– Чудово, – сказав жандарм, загасивши ліхтар.

Він навіть нічого не торкався. Фалько обережно зачинив багажник. Напруга спала, пульс вирівнявся. Інші жандарми стояли нерухомо. Розіграно як по нотах. П’ятдесят тисяч франків, які Фалько відніс до префектури Андая, неабияк посприяли успіху справи. Завдання полегшилося ще й тому, що серед жандармів були колишні члени французької фашистської організації «Вогняні хрести».

– Ми можемо їхати? – спитав Фалько.

Жандарм повернув йому паспорти й дмухнув у свисток, наказуючи своєму напарнику підняти шлагбаум.

– Звичайно, сеньйоре. Гарної вам подорожі.

«Пежо» неквапливо в’їхав на міст.

– У нас вийшло! – захоплено скрикнула Малена, ніби не вірячи, що це відбувається насправді.

Фалько промовчав. Притулившись чолом до холодного скла, він чекав, коли адреналін, викинутий у кров за останні хвилини, повільно розсмокчеться. Перехід від одного стану до іншого – від готовності битися до спокою – здійснюється доволі складно й неприємно. Налаштування потребує часу.

– Простіше не буває,– повторювала Малена.

Фалько глянув праворуч, туди, де за биками мосту, у найширшому місці річки, мерехтів сріблястий клин, утворений місячним сяйвом. На темному березі горіли поодинокі вогні Іруна – їх було дуже мало через те, що червоні підпалили місто кілька місяців тому.

– Ми майже дісталися Іспанії,– відзначила Малена.

В її голосі вчувалося хвилювання. Патріотичний шал, відмітив Фалько. За Бога, за Батьківщину, за короля. Відважна дівчина святкує перемогу. У певному сенсі вона помстилася за вбитих брата та батька.

– Ти добре трималася, – сказав він.

– А ти тримався чудово.

«Пежо» зупинився посеред мосту. Фари вихопили з темряви білу будівлю іспанської митниці.

– Подай їм сигнал, – порадив Фалько. – Вони мають зрозуміти, що це ми.

Малена двічі блимнула фарами.

– Гадаю, настав час розійтися, – мовила вона.

– Так.

Якусь мить жінка мовчала. Потім перемкнула передачу, зменшуючи швидкість.

– Для мене величезна честь працювати з тобою… Було приємно грати роль сеньйори Урутія.

– Я теж вважаю за честь мати таку помічницю.

– Ти – один із небагатьох чоловіків, – зізналась Малена після коротких вагань, – які не чіплялися до мене. А ти мав достатньо приводів.

– Сподіваюсь, ти не сприйматимеш це як образу.

– Господи, ні! – зайшлася сміхом вона. – Навпаки. Це найкращий комплімент з твого боку – ставитися до мене як до товаришки.

– Ти й була справжньою товаришкою.

– Так… Я старалася.

Залишалися останні метри. «Іспанія» – сповістив плакат на в’їзді. Фари висвітили шлагбаум між двома кам’яними колонами, що позначали територію франкістів. У скупому світлі ліхтаря бовваніли силуети кількох чоловіків, що завмерли, очікуючи.

– Не знаю, що ще сказати тобі,– додала Малена.

– Скажеш згодом.

– Можливо, – погодилась вона, витримавши паузу.

Шлагбаум піднявся, і автомобіль проїхав ще кілька метрів, перш ніж зупинитися біля подвір’я митниці. Чоловіки підступили ближче, оточивши їх щільним кільцем мундирів, плащів, лакованих треуголок. Фалько опустив скло й примружив очі – яскравий промінь прожектора мало не засліпив його.

– Ти запізнився. Як завжди, – пролунав сердитий голос адмірала.

Ранок у Сан-Себастьяні видався погожим. Сонце било у вікна готелю «Марія Христина», освітлюючи лаковані меблі, лискучі чоботи, мундири, портупеї і дорогий одяг цивільних. Космополітичне вишукане місто, повне офіцерів і заможних біженців, якнайкраще користувалося своєю віддаленістю від усіх фронтів. Гучний гомін розмов дратував навіть більше, ніж щільні хмари тютюнового диму, що стелилися баром. За шинквасом, між шеренгами пляшок, стояли образ Пречистої Діви – Вірхен дель Коро[5], червоно-жовтий прапор і радіоприймач у галенітовому корпусі, звідки долинав голос Кончі Пікер[6], яка співала «Зелені очі».

Відчуваючи на собі сумний погляд бармена, Лоренсо Фалько – сьогодні він був одягнений у коричневий твідовий піджак і бежеві фланелеві штани – відсунув убік коктейль, який не встиг спробувати, поклав на шинквас три песети, підтягнув вузол краватки, підхопив капелюх із сусіднього табурета і попрямував до дверей,