Саботаж - Артуро Перес-Реверте

дуже близько від вашого готелю. Я обідатиму з Баярдом та Едді Майо. О першій годині цей заклад ущент забитий людьми і треба чекати, коли звільниться столик. Ми привітаємось як давні знайомі, і я запрошу вас приєднатися до нашого товариства. Тоді ви маєте вступити в гру, хоча я буду поряд і в разі необхідності допоможу.

– Усе зрозуміло? – спитав адмірал.

– Поки що так.

Під сивими вусами промайнула чергова сардонічна посмішка. Керівник НІОС підсунув сифон ближче до Фалько.

– Раджу проковтнути ще одну пігулку… Вона тобі знадобиться, коли ми розповімо другу частину цієї захопливої історії.

Було жарко. Вимкнувши світло, вони відчинили одне з вікон і якийсь час нерухомо постояли, насолоджуючись нічним бризом. За піщаним півколом пляжу простиралася бухта, що нагадувала темну пустку, ледь посріблену місячним сяйвом.

– Вишукане місто, – сказав Канаріс.

Вони з Кюссеном потішили себе запашними сигарами. Адмірал не звертав уваги на панораму – його погляд був прикутий до Фалько.

– Ти знаєш, що в Парижі відбудеться міжнародна виставка? – раптом спитав він.

– Щось чув.

– Вона відкриється на початку червня. Республіканці хочуть, щоб їхній уряд був гідно представлений. Вони доручили побудувати павільйон двом своїм архітекторам. Їм потрібне велике полотно, присвячене боротьбі шляхетного іспанського народу проти фашизму та інших «ворогів».

Вони запнули завіси, увімкнули світло й повернулися до столу.

– Картину замовили у Пікассо, – ефектно завершив промову адмірал.

Фалько здивовано глипнув на нього. Потім розвернувся до Канаріса, очікуючи на підтвердження, і той спокійно кивнув. Кюссен посміхався, наче кіт, що готувався зжерти мишу. Роздратований адмірал покусував чубук люльки.

– Не знаю, що вони розгледіли в роботах Пікассо, – пробурчав він, – але цей тип – світова знаменитість.

Канаріс не відводив очей від Фалько.

– Він цілком заслужив свою славу… Вам подобається Пікассо?

– Я нейтрально ставлюсь до нього, – байдужо відказав він, скрививши рота. – Мистецтво не моя стихія.

– Ви бачили його картини?

– Декілька. Він оригінальний.

Адмірал підскочив.

– Оригінальний? Комуністичний покидьок?

– Сеньйоре, кожен має свої вподобання.

– Ваша правда, – погодився Канаріс.

– Я не в захваті від його творчості. Але це не має значення.

Фалько відкинувся на спинку стільця. Аспірин справив благотворний ефект, і тепер він відчував спокій, умиротворення, легку ейфорію. Життя знову стукало у двері. Він жадав нових пригод і був готовий вступити в гру.

– Наскільки тобі відомо, – провадив далі адмірал, – а якщо невідомо, вважай, що я тобі розповів, халтурник Пікассо перебуває в Парижі. Там розташована одна з його майстерень. Ні для кого не таємниця, кому він симпатизує і з ким дружить, тож я не зупинятимусь на цьому. Найважливіше, що він прийняв замовлення республіканців і вже кілька днів працює над ним.

– Яка тема?

– Доречне питання, чорт забирай! Тема.

Адмірал замислено дивився на згаслу люльку. Потім дістав коробку сірників, запалив ще один сірник і підніс вогник до чашечки.

– Судячи з усього, бомбардування Герніки. Ось така тема.

Вимовивши ці слова, він пронизливо глянув на нього крізь клуби диму. З іншого боку столу Канаріс спокійно кивав головою. Фалько намагався осмислити інформацію. Все здавалося заплутаним.

– Нічого собі!

– Так, – відзначив адмірал. – І ти не знаєш найцікавіше. Жалюгідний клоун Далі теж запропонував свої послуги й захотів намалювати полотно під приводом того, що минулого року вже допомагав республіканцям. Як бачиш, кожен прагне щось урвати. Сталін заграбастав не все золото Республіки.

– М’яка конструкція з вареними бобами, – раптом сказав Кюссен.

Фалько розгублено закліпав очима.

– Перепрошую?

– Так зветься картина Далі, що має підзаголовок «Передчуття громадянської війни»… Але посольство надає перевагу Пікассо. – Австріяк випустив тремтливе колечко диму. – Він популярніший.

Адмірал клацнув язиком.

– Червоні намагаються роздмухати цю історію, а далі буде тільки гірше. Основоположник кубізму власною персоною виражає підтримку республіканській справі… Уявляєш?

Фалько кивнув. Він міг це уявити.

– Журнали, газети й півтори тисячі загиблих будуть використані з метою пропаганди. – Керівник НІОС неспокійно совався на стільці.– Виллються тонни чорнил. Нас цькуватимуть.

– Сеньйоре, але ж сьогодні вранці ви сказали, що Герніка знищена республіканськими динамітниками. Так само, як Ірун. – Він позирнув на Канаріса. – Хіба ні?

Німець багатозначно посміхнувся. Світлі очі здавалися прозорими.

– Можливо, існує інша версія подій, – м’яко сказав він, ніби щойно це збагнув.

Фалько згадав пілотів, яких зустрів у кав’ярні, літаки «Джанкер» і «Савойя» зі знаком хреста на хвості – емблемою франкістських військово-повітряних сил. Неважко зрозуміти, що нинішній конфлікт в Іспанії – генеральна репетиція значно масштабнішої і страшнішої війни. Багато кому доведеться танцювати під цю зловісну музику.

– Яка ваша думка? – поцікавився Канаріс.

– Стосовно чого?

– Стосовно Герніки.

Фалько замислився.

– Залежить від того, хто винен.

– Припустімо, що винна франкістська авіація.

– Німецькі та італійські пілоти, якщо точніше.

Здорове око адмірала спопелило його.

– Хлопче, не перегинай палицю.

Фалько ще трохи поміркував.

– Гадаю, бомби є носіями цивілізації,– нарешті мовив він, звертаючись до Канаріса. – Наведу доказ: вас ніхто не бомбардує, бо Німеччина – цивілізована країна.

Німець добродушно зареготав. Він виявляв симпатію і з ентузіазмом підтримував розмову. Принаймні, так здавалося.

– Мені подобається іспанське почуття гумору. Коли ви жартуєте, це справді дотепно… Народ із такою трагічною долею, як ваш, не сміятиметься з будь-якої дурниці.

Канаріс зацікавлено роздивлявся Фалько.

– Ви хочете сказати, що ми цивілізуємо інші країни? – спитав він.

– Останнім часом – так.

– Ви теж непогано виявили себе в Ер-Рифі. Навіть застосували іприт.

– Тоді ми вже були цивілізованими. А нещодавно до цивілізації долучилися італійці в Абіссінії.

Кюссен, який слухав їхню розмову, затиснувши сигару в зубах, осудливо хитав головою.

– Ніхто ніколи не бомбардуватиме рейх.

Фалько знизав плечима.

– Ловлю вас на слові. Поб’ємося об заклад. Той, хто програє, запрошує на вечерю в берлінському ресторані «Хорхер».

Кюссен задоволено й дещо лукаво посміхнувся, приймаючи правила гри.

– Качка по-руанськи й «Мутон Ротшильд» тридцять другого року?

– Тридцять п’ятого.

– Домовились.

Фалько глянув на Канаріса, який відверто розважався.

– З іншого боку, не виключено, що одного дня вони скинуть бомби на «Хорхер».

Німець раптом посерйознішав, але наступної миті пирснув зі сміху.

– Мені подобається ваш агент, мій любий адмірале. Міцний горішок.

– Багато хто це каже… Мене тішить, що ви високо оцінили його, адже він працюватиме з вашим помічником. – Він розвернувся до Кюссена. – Все буде добре, якщо ви пильнуватимете за вашою дружиною чи нареченою.

Австріяк теж засміявся.

– Я – вільний птах, холостяк. Проте візьму вашу пораду до уваги.

– Що ж стосується Герніки, – додав адмірал, – плювати ми хотіли на версії подій. Нас хвилює один конкретний факт: Пікассо малює цю гидоту для Виставки. – Він указав на Фалько чубуком люльки. – І це твоя турбота.

– Моя?

– Так. Цей сеньйор пояснить тобі, що до чого.

І сеньйор – тобто Кюссен – пояснив. Він був другом Пікассо й бачив перші ескізи. Художник працював над картиною з травня. Велике полотно призначалося для іспанського павільйону. Згідно з достовірними