Саботаж - Артуро Перес-Реверте
– Свиня, – сказала американка.
Якщо точніше, англійською це пролунало «брудна свиня» («dirty pig»). Із цією жіночкою все ясно, подумав Фалько. Ось які в неї вподобання. Відтак він виявив покірність поступливого чоловіка й старанність справжнього тореро-комуніста. Негайно перейшов до того, що, судячи з короткої прелюдії, вони хотіли отримати. На близькій відстані Неллі продемонструвала чудове тіло, що раніше приховував одяг, – теплу, пишну, чутливу плоть, що напружилась і тремтіла від задоволення. Красномовна підказка – «брудна свиня» – передбачала відповідне ставлення.
– Zorra. Сучка, – прошепотів Фалько їй на вухо, перейшовши на чисту, красиву іспанську.
Він не знав, чи зрозуміла вона значення слова, але інтонація не залишала жодних сумнівів. Жінка часто закліпала очима, дихання стало уривчастим, а тіло затряслося настільки сильно, що Меґґі відірвалася від розсунутих стегон, підняла голову і здивовано глипнула на обох, немовби запитуючи себе, чи її старання підвели Неллі до бурхливої кульмінації.
– Сучки, – повторив Фалько. Цього разу він люб’язно вжив множину.
Меґґі не відривала від нього зацікавленого погляду. Окуляри зникли, а коса потроху розпліталася. Затуманені очі, набухлі вологі губи несподівано змінили її зів’яле обличчя, зробили більш привабливим, ніжним і жіночним. До того ж розстебнута блуза відкривала надзвичайно апетитні принади. Хто б міг подумати, сказав собі Фалько, згадуючи, якою незграбною, суворою і холодною вона постала перед ним у ресторані. Хто б міг подумати. Раптом він відчув наплив сил і радість буття, тішачись, що ніхто його не вбив. Попереду ще багато кілометрів. Чоловік повільно зняв одяг, зберігаючи цілковитий спокій і готуючись до бою. Потім, лагідно торкнувшись гарячого тіла Неллі, рушив до її подруги. Меґґі подалася назад, притулилася спиною до стінки, що здригалася від торохтіння поїзда й ритмічного перестукування коліс, розвела затягнуті в чорні панчохи ноги, відкривши йому доступ до бездонних потаємних глибин.
– Красуня, – мовив Фалько іспанською.
Ніч буде довгою, весело констатував він. А канапа – тісною.
У Парижі цвіли каштани. Приємна прохолода, дощу немає, задоволено зазначив Фалько, коли вийшов із готелю, перетнув бульвар, проминув середньовічний фасад Сен-Жермен-де-Пре, звернув на вулицю Жакоб і опинився на перехресті Сен-Пер.
Рівно о першій він опинився в ресторані «Мішо». Там зібралася черга – дехто стояв у вестибюлі, а дехто чекав біля дверей, де висіло меню. Фалько спритно протиснувся крізь групу людей, зняв капелюха й зазирнув усередину. Хупсі Кюссен сидів поблизу вікна, у глибині зали. З ним обідали двоє – темноволосий чоловік і білява жінка. Австріяк побачив його й здійняв руку, удаючи подив і радість. Супутники озирнулися. Ігноруючи осудливий погляд метрдотеля, Фалько перетнув залу і рішуче попрямував до них. Кюссен відклав серветку і встав із-за столу, аби привітатися з ним.
– Начо Гасан! Оце так сюрприз! Що ти робиш у Парижі? Дозволь відрекомендувати… Лео Баярд, Едді Майо… Ти шукаєш столик? Прийшов сам? Чому б тобі не приєднатися до нас?
Кюссен поводився розкуто й емоційно. Як і передбачалося, він відрекомендував його як давнього друга – іспанця, що мешкав у Гавані. Фалько потиснув руку Баярду, який ввічливо підвівся, після чого привітався з жінкою кивком голови. Офіціанти принесли стілець.
– Оце так сюрприз! – повторював Кюссен, який чудово вжився в роль. – Приємна несподіванка!
Фалько мав професійну звичку уважно роздивлятися людей, тож одразу зазначив, що Лео Баярд був високим, дуже худорлявим, із вишуканими манерами. Елегантно одягнений. Кутасті, привабливі, дещо асиметричні риси – різко окреслений орлиний ніс, широке чоло. Ретельно підібрана зачіска – одне пасмо волосся спадало на брову – робила його молодшим. Імпозантний чоловік аристократичного роду. Едді Майо виявилася білявою вродливою англійкою з холодними блакитними очима й ніжним обличчям. На ній був чоловічий вовняний светр і широка синя спідниця. Волосся укладене в стилі Луїзи Брукс. Старомодна зачіска в формі шлема була популярною років десять чи п'ятнадцять тому, але Едді носила її так, що це було сучасно й авангардно.
– Вас звуть Ігнасіо? – сухо й формально спитав Баярд.
– Не треба, прошу вас. – Він обдарував його усмішкою хорошого хлопчика. – Для друзів я – Начо.
– Так, – підтвердив Кюссен. Він розмовляв весело, але не перегинав палицю. – Ми всі звемо його Начо.
Основну страву ще не подали, тож Фалько вирішив розігріти апетит, покликав метрдотеля і замовив антрекот під беарнським соусом. Йому щойно принесли келих вина й відкорковану пляшку. «Шато Латур» врожаю 1924 року.
– Ви приїхали з Іспанії?
– Дякувати богу, ні.– Фалько байдужо посміхнувся, притиснувшись губами до обідка келиха. – Це не моя війна. Перш ніж вирушити до Парижу, я був у Лісабоні й Біарріці.
Баярд задумливо покосився на нього. Знервований погляд полохливого птаха часом перескакував з одного предмета на інший, а часом склянів, зосереджуючись на чомусь, що привертало його увагу.
– Не ваша війна, кажете? – нарешті мовив він.
– Не зовсім. – Фалько був задоволений тим, що вони порушили цю тему так швидко. Торкнувшись накрохмаленими манжетами скатертини, він нахилився до нього й сказав майже конфіденційним тоном: – Я вже вісім років живу в Гавані.
– Бізнес?
– Так, сімейна справа. Ми займаємось виробництвом сигар «Вуельта Абахо».
– Найкращі сигари на Кубі,– відзначив Кюссен, уважно слухаючи їхній діалог. – Начо та його родичі обожнюють мистецтво. Вони купують багато картин. Іноді я виступав посередником.
Баярд зацікавлено позирнув на Фалько.
– Можете навести приклад?
– Я допоміг їм придбати чудові еротичні світлини. До речі, ми часто обговорювали творчість Мена Рея. – Погладжуючи вуса, Кюссен розвернувся до Едді Майо. Він явно був налаштований на експромти. – Чому б Начо не відвідати твою виставку? Було б доречно.
Фалько вперше відчув на собі пильний погляд жінки. Гарна й спокійна, зазначив він. З близької відстані йому вдалося краще розгледіти її. Багато років тому він бачив це обличчя на обкладинках модних журналів. У молодості вона була відомою манекенницею. Вигляд мала інакший – більш невинний і вразливий. Нині їй було тридцять із чимось років, і її краса стала зрілою. Вишуканою і досконалою.
– Ви влаштовуєте виставку? – люб’язно спитав він.
– Так… У галереї «Ґенаф».
– За два кроки звідси, – уточнив Кюссен.
– Художниця?
– Фотографиня, – нейтральним тоном відказала вона.
Кюссен майстерно прикидався здивованим. Від цієї гримаси шкіра на щоці натягнулася і шрам виглядав ще потворнішим.
– Ти бачив роботи Едді?
– Не мав такого задоволення, – усміхнувся Фалько. – На жаль.
– Ти будеш у захваті від них.
– Я в цьому певен.
– Якщо хочеш, можемо піти сьогодні ввечері,– невимушено запропонував австріяк. – Едді зачаровує своєю сміливістю… Порівняно з тим, що вона пропонує,