Понаїхали - Артем Чапай

Лiжко Юри виявилось мiж мовчазним мексиканцем з Гондурасу та п'ятдесятилiтнiм негром iз банькатими очима. В ногах у негра на тумбочцi стояв маленький телевiзор, i негр постiйно дивився передачi про вбивства. Юра дiзнався, що Новий Орлеан у цьому роцi вiдвоював у Детройта втрачену ранiше пальму першостi. Тепер Новий Орлеан знову the murder capital of the USA: мiсто з найбiльшою, у пропорцiї до населення, кiлькiстю вбивств.

2

Тiтка Марина принаймнi раз на тиждень приходила до Ткачукiв. Марина була старша за свою двоюрiдну сестру Олю. Нiколи не одружувалася, дiтей не мала. Олинi хлопцi любили тiтку Марину. Причому i Сергiй, i Володя — а вони рiдко сходились у чомусь. До Марини особливо прислухався Сергiй, який мало кого поважав останнi рiк-два, вiдколи почалось оце вiкове.

Хлопцi обоє вдома. Рiдкiсть. Тобто, Володя i так вiчно вдома сидить. Для Сергiя рiдкiсть. Точно ж нiкуди не пiшов, бо Марина мала прийти. Оля знала це.

Оля спекла свiй фiрмовий торт Наполеон. Марина принесла пляшку коньяку. Марина жила трохи багатше, бо без дiтей. I працювала в податковiй.

— Серьожа, налий жiнкам, — сказала Марина. — Ти будеш?

— Вiн неповнолiтнiй, — сказала Оля.

— Оля... коли жiнки без мужчини самi п'ють, це страшно.

— Та я й сам не хочу, — наливаючи, сказав Сергiй.

Сказав дружньо, а не процiдив крiзь зуби. О чудо. Треба Марину попросити частiше приходити.

Володя сидiв у кутку дивана, схрестивши руки на грудях. Вiн любив мовчки вбирати в себе розмови дорослих. Дуже цiкаво, особливо як вип'ють. Пiсля третьої у тiтки Марини справдi розв'язався язик:

— Оль, ну що «треба було ранiше їхати, треба було ранiше». Ти заздриш цим Бiлейчукам, що будуються? Блiн. I щасливi вони вiд того?

— А ми щасливi? — сумно запитала мама.

Мама пiсля алкоголю завжди сумнiша, а тiтка Марина — вульгарнiша. Марина стрiпнула кучерями. У неї було завите й фарбоване в мiдно-рудий волосся. Вона скосила погляд на хлопцiв, але вже була досить п'яна:

— Ти уявляєш, як Бiлейчучцi було стiльки без мужика?

— Чому «було»? Бiлейчука i зараз не буває.

— Бо було. Все, все... — вона обiрвала себе.

Сергiй з Володею приготувались до цiкавого. Марина була родичкою Бiлейчукiв по лiнiї свого батька, й родичкою Ткачукiв по лiнiї матерi. Перед Москвою Толiк Бiлейчук рокiв вiсiм провiв в Америцi. Не приїжджав, бо не змiг би повернутись у США. За тi роки сiм'я збудувалася на вулицi Сакко i Ванцеттi. I вже нiчого нiби й не треба, i є запасiв на роки. Але повернувшись, Бiлейчук одразу став їздити на Москву. В Бiлому Саду практично не бував.

Марина перемiнила тему:

— Було i було. Зате згадаю, як Толiк починав в Америцi. Жив у вагончиках з iншими нашими. Вони все, що заробляли, слали додому. А самi на хот-догах iз гiрчицею мiсяцями. Юрi твоєму пощастило, як правду каже, що зразу пiд дах потрапив, i що годують на шару. Серьожа, налий. За тата твого вип'ємо.

Марина не помiтила, як скривився Сергiй. Оля притихла. Марина випила ще одну i стрiпнула кучерями:

— Та й Толiк теж здоровий мужик. Як вiн роками «там» без жiнки був?

Марина сперлась лiктем об стiл i поклала пiдборiддя на долоню, при цьому ледь не промахнулась. Голова почала з'їжджати. Марина трiпнула кучерями й мiцнiше вперлась пiдборiддям у долоню. Вона повiльно сказала:

— Та й навряд чи вiн «там» без жiнки був.

Марина пiдняла погляд на Олю й похапцем додала:

— Нє, я нiчого не знаю, звiсно... Просто... Серьожа, а ну наливай.

Оля зустрiлася поглядом з Сергiєм i затараторила:

— Добре, що наш тато ненадовго. Юра зразу сказав, що вiзу не порушить. Як закiнчиться — вертається.

— I Толiк спершу так казав.

Володя, який сидiв на диванi з ногами, пiдняв голову зi схрещених на колiнах рук. А вона безжальна, ця тiтка Марина, здивовано подумав Володя.

Марина забула про Сергiя i налила собi сама.

— Будеш? — потяглася пляшкою до стопки Олi.

Оля мовчки хитнула головою, накриваючи стопку рукою.

Сергiй сидiв i зцiпивши зуби ненавидiв свого батька. Коли Юра вирiшив їхати, Сергiй був радий, що «батя нарештi звалить з хати», як вiн казав Мейдину. Останнi пiвроку Сергiй не переносив батька буквально на дух, ненавидячи навiть його запах. Дратувався кожним жестом. Кожним словом. Не мiг бути з батьком в одному примiщеннi. Тепер, коли батько поїхав, Сергiй на вiдстанi ненавидiв його ще бiльше.

3

— Hey folks, c'mon in, best blues in New Orleans here! — широко усмiхаючись, Юра вийшов з дверей бару на середину Бурбон Стрiт.

— How 'bout beers? — запитав огрядний молодий турист. I сам засмiявся з власного жарту.

— Пиво теж, — сказав Юра. — Заходьте.

Одна з дiвчат у компанiї зупинилась:

— А блюз живий?

Iншi махали їй рукою:

— Пiшли, пiшли, Джой!

— Живий вiд сьомої, через пiвгодини починаємо, — сказав Юра. — Займайте мiсця заздалегiдь!

Насправдi бар завжди був на три чвертi порожнiй. Живий блюз чи в записi, байдуже.

— То ми повернемося, — сказала Джой через плече. — Як ви називаєтесь?

— Просто Блюз Бар, — сказав Юра їй. — Залишайтеся, по пиву поки вип'єте.

Нiхто нiколи не повертався. Туристи ходили напiвп'янi й забували про плани. Вони завалювалися туди, куди їх змогли затягти дормени.

— Джой, камон, — огрядний хлопець повернувся по неї. У нього були огидно рум'янi щоки. Як у бутуза на морозi.

— Лишаємось, тут класно, — сказала Джой.

Юра розумiв, що Джой ведеться на нього. Класно, хоча в бар вона ще не заходила.

— Вас як звуть? — запитала вона.

Чи «тебе»? Судячи з iнтонацiї, не «Вас», а таки «тебе».

Рум'янощокий махнув рукою й пiшов до своїх. Вiн сказав щось, i компанiя заiржала.

— Yuri, — усмiхнувся Юра. — Like Gagarin.

Джой подивилась на нього тупо: вона не знала, хто такий Гагарiн. А Юра знав, що у нього навiть усмiшка трохи як у Гагарiна.

— Oh, you Russian?

— No, Ukrainian, — але i її очах не блиснуло розумiння. Вiн додав: — Теж слов'яни.

— О, ця слов'янська сексуальнiсть, — Джой знизила голос: — I love your hair.

— Джой, ми пiшли! — гукнула баньката дiвчина з компанiї.

Якi вони всi там огиднi. Крiм Джой.