Понаїхали - Артем Чапай

Найбiльше Юрi в Новому Орлеанi сподобались дерев'янi двоповерховi й триповерховi будинки. З дерев'яними колонами. Колони були пофарбованi то в червоний, то в зелений, то в синiй. Насиченi темнi кольори.

Але як же холодно! Називається Пiвдень. Початок лютого. Треба було, як Оля втратила роботу, не чекати в Бiлому Саду бозна чого, а зразу робити вiзу. Потрапив би на лiто й осiнь, розпал будiвельного сезону. Правда, влiтку б у Новий Орлеан не приїхав, осiв би в Коннектикутi з родичами Олi.

Хтозна, як краще. Скоро потеплiшає, i я почну крити дахи. Зате в Новий Орлеан я вже закохуюсь. Музика! Це не шансон у бiлосадських маршрутках.

Юра йшов по Бурбон Стрiт. Блюз iз одних дверей. Джаз iз iнших.

— Hey, c'mon in dude! — заманював його, махаючи рукою, дормен.

Дормен, смiшне слово. Як це по-нашому? Не викидайло ж: перш нiж викинути, вiн тебе запросить. Ха. Doorman. Дверняк.

Юра усмiхнувся, вигадавши такий переклад. Чорношкiрий дормен, заохочений усмiшкою, вийшов до нього на середину пiшохiдної вулицi:

— C'mon friend. Don't hesitate. The best blues in New Orleans here.

Ух, яка у нього мелодiйна, ритмiчна мова. Нiби спiває. Ваша мова солов'їна! Це тобi не мiй акцент. Москоу iн'яз.

— Я не вагаюсь, дьюд. Так, — Юра поплескав дормена по плечу. — У вас найкращий блюз у Новому Орлеанi! Ти класний. Я просто ще хочу роздивитись. Я вперше в Новому Орлеанi, розумiєш? Луїзiана, дьюд!

Блiн, а може й на краще, що мою Олю звiльнили? Ха-ха-ха. Коли б я ще побував у Луїзiанi? Блiн, що я таке думаю. Але справдi ж, цей Новий Орлеан крутий.

Юру, правда, трохи бентежила кiлькiсть чорношкiрих на вулицях i особливо перспектива жити в чорному кварталi Ninth Ward. Але зрештою, що йому? Юра добре знав, звiсно, що всi негри лiнивi, але нiколи не був расистом.

— А коли цей ваш Мардi Гра? — Юра вимовив це як два слова, з французьким прононсом, i дормен не одразу його зрозумiв. — А, треба Мардiгра? Отак? Ок. То коли? В кiнцi лютого? Ну, я точно тут затримаюсь. Побачимось, дьюд!

Негр поплескав Юру по плечу й повернувся пiд свої дверi. Перехожих у Французькому кварталi було мало. Не сезон.

Нi для чого не сезон. Така сама холодрига, як була в Бостонi та Нью-Йорку.

Юра сподiвався влаштуватись на roofing, крити дахи. Вже зрозумiв, що це єдина будiвельна робота, яку вiн зможе робити для початку. Не треба пiдготовки. Але блiн, який руфiнг, якi дахи в Бостонi чи Нью-Йорку в сiчнi? А жити до початку сезону треба. I додому щось присилати. Вiн же чого сюди приїхав.

Юра того сюди приїхав, що в Бостонi та Нью-Йорку нiчого не вийшло. А один наш, iз Косова, сказав Юрi: в Новому Орлеанi пiсля чергового урагану, який налетiв минулого лiта, роботи — безлiч. Отак iдеш, i на кожному будинку то дах ремонтують, то сайдинг перестеляють. I тiльки гукають: Ей, хочеш пiдробити?

Юра й повiрив. Як спершу з Америкою взагалi.

Взагалi поки що з Америкою не складалося. По-перше, не треба було чекати в Бiлому Саду пiвроку. Як тiльки поговорили з Олею — треба було їхати.

Сергiй, дурiк малолiтнiй, все одно не вступив. Сказав, хоче рiк погуляти. До вiсiмнадцяти є час, в армiю не заберуть. I хоч ти кiл йому на головi теши.

Звичайно, за пiвроку чекання нiчого доброго з роботою в Бiлому Саду не вийшло. Оля навiть попрацювала агентом з нерухомостi. Пшик.

Не треба було чекати. Сподiвались на диво. Дива не сталось.

Це перше. Друге: Толiк, чоловiк Юриної сестри, сам з Макiївки, вже кiлька рокiв посезонно працював у США дальнобоєм. Обiцяв допомогти з робочою вiзою. Але поки чекали, а потiм збирали документи — цього Толiка посадили там в Америцi в тюрму.

Перетинав кордон у Канаду, i у нього на комп'ютерi знайшли чи то порнуху, чи то контрабанду. Якось так. Юра з Олею не вдавались у деталi. Сестра дзвонила, плакала, просила позичити грошей на адвоката там, в Америцi. А це довелось би чи не квартиру в Бiлому Саду продавати. Юра з Олею вiдмовили.

— Ще один придурок у сiм'ї, — сварився Юра.

I знов подумав, що не треба було чекати. Встиг би оформити робочу вiзу, поки Толiка не посадили. А потiм подумав: може, й добре, що зачекали. Покладись на такого Толiка — сам у тюрму сядеш.

Це друге.

Третє: Юра багато разiв устиг пожалкувати про рiшення їхати на заробiтки. Ще поки документи збирали. Але все закрутилось, вiдступати було нiкуди. У Олi були в Америцi родичi з Косова. Дуже дальнi. Ближчi поїхали ближче.

I четверте. Вiзу Юра замiсть робочої в результатi зробив туристичну. I тiльки на пiвроку.

Грошей пiшла туєва хуча.

Найдорожче коштувало запрошення нiбито вiд родича в Массачусетсi. Воно було справжнє. В тому сенсi, що вiд живої людини й нотарiально завiрене «там». I консультанти розповiли Юрi, що казати в посольствi.

Документи здавали на входi. Потiм здавали вiдбитки пальцiв i проходили в кiмнату очiкування. Там сидiли рядочками, тримаючи в руках номерки. Бабусi, роботяги, дiвчата-студентки. Юра дивився по рядах i заздалегiдь знав, кому дадуть вiзу, а кому нi. Не знав тiльки щодо себе. Коли на табло висвiтився червоним його номер, колiна трохи тремтiли.

Йому пощастило. По той бiк вiконечка сидiла американка, ну може трохи старша за нього. Руда така, з веснянками. Симпатична.

— You do speak English, don't you? — американка усмiхнулась.

Юра усмiхнувся у вiдповiдь: ну звичайно, вiн говорить англiйською. Але як вона це зрозумiла? Американка знизала плечима. Документи вже були перед нею. Все-таки iнженери — це сила, думав Юра. Найбiльш освiчений клас. I по своїй галузi шарять, i в iнших не пасують. I з мовами нормально. Правда, Оля теж формально iнженер, але англiйську нiколи не знала.

Настрiй Юри покращився пiсля першого обмiну реплiками з рудою американкою. Коли вона по той бiк скляної перегородки пiдняла очi, Юра говорив як по писаному, жартував i навiть трохи флiртував. I веснянкувата американка танула на очах. Юрi здалося, що руда практично зразу вирiшила: вiзу посольство Юрi дасть.

Так i вийшло. Вона простягла йому зелений папiрець. Рiшення позитивне. Юрi здалося, ще трохи, й вона разом iз папiрцем