Понаїхали - Артем Чапай

Вони йшли втрьох дворами. Сергiй мовчав, запхавши руки в кишенi. На Мейдина можна покластись, думав вiн. На малого Кокоса вродi тоже. А от старий Кокос — не знаю. Вродi давно дружимо, а якось не тойво. Щоб одiяло ще на себе не почав перетягувати.

Кокос покосився на Сергiя:

— Чуєш, Голова?

— Шо?

— А чо ти свого малого не привiв?

Сергiй iронiчно пiдняв брови:

— Вован? Та вiн ботан.

3

Володя Ткачук почув, як тато вiдчинив комусь дверi. Володя якраз iшов iз книжкою в кухню запитати у батька: якої релiгiї були монголо-татари пiд час навали на Київську Русь? Мусульмани, буддисти чи язичники?

У дверях стояв незнайомий чоловiк у свiтло-сiрому светрi в коричневi ромбики, у м'ятих коричневих брюках.

— ...у вас же вiкна на лiцей виходять? — закiнчив фразу вiн.

— Так, — кивнув тато. — Бачив. Знаєте, я сам цього не люблю. Може, ввійдете?

— Дякую, але ще всi квартири обiйти, — вiдмовився чоловiк i через плече батька показав поглядом: — А це ваш син?

Тато обернувся:

— Так. Володя, це наш дiльничний. Ти з кiмнати не бачив, як лiцей свастиками обписували? Крикiв не чув?

Володя вiдчув, як його щоки пiд очима вiдтягуються вниз. Вiн дивився татовi прямо в очi:

— Нi, я в навушниках читав.

— Ясно, — тато обернувся до дiльничного.

Дiльничний записував вiдповiдi батька. Спершу формальнi: прiзвище, iм'я, по батьковi. Скiльки тут живе. Де працює. Що бачив.

— А ви впiзнали когось iз них? — запитав дiльничний.

— Нi. Я на дiтей не дуже звертаю увагу, — засмiявся тато.

Дiльничний пiдняв погляд на батька, потiм перевiв на Володю. Батько ще раз засмiявся:

— Ну як, на чужих.

Дiльничний вiдповiв коротким смiшком, для ввiчливостi. Продовжив писати. Картонну папку з аркушем вiн впирав у стiну на рiвнi свого обличчя й так, вертикально, писав. Володя подумав, що дiльничному, мабуть, дуже незручно. Те саме подумав i батько:

— Точно не зайдете? За столом зручнiше.

— Нi, дякую.

— Пробачте, вас як... я не почув.

— Лейтенант Хрипун. Iван Васильович.

— Дуже приємно. Юрiй Васильович.

— Ви казали.

Дiльничний Хрипун був пом'ятий чоловiк з утомленим жовтуватим обличчям. З-пiд светра в ромбики вибивався комiр сорочки. У дiльничного були великi залисини з обох бокiв. На залисинах блищав пiт.

— А скiльки їх було i якого вiку? — запитав дiльничний.

— Я бачив десь... мм.. вiсьмох. Але частина тодi вже зайшли за будинок.

— Ага, — дiльничний швидко писав, притуливши протокол до стiни. — А вiк?

— Ну... чотирнадцять-п'ятнадцять.

— Хм.

Тато вiдчув сумнiв дiльничного i подумав ще раз:

— Хоча... Бiльшостi скорiше дванадцять-тринадцять. Тiльки двоє-троє старших.

— Ага, — пожвавився дiльничний. — Так i сторож сказала.

Вiн швидко строчив у протоколi, притуленому до стiни. Володя подумав: дiльничному просто приємно, що бiльше нема розбiжностей у свiдченнях, йому так легше. Схоже, йому остогидла його робота. Ясно, що вiн не збирається насправдi когось шукати. Цiкаво, а батько так гарно грає — чи справдi Сергiя не бачив? Володя подивився батьковi в спину. Нi, не бачив. Тато на своїй хвилi, як завжди. I грати батько не вмiє. Простодушно хоче допомогти. Цiкаво, якби бачив Сергiя — здав би? Вiн такий, що по дуростi мiг би i здати. Типу, для науки. Ще й пишався б своєю принциповiстю. Думав би, що це дуже педагогiчно. А може й нi.

— Ну добре, — сказав дiльничний тоном, нiби прощався. Але продовжив строчити.

Як же йому, мабуть, незручно отак вертикально писати. Нi, не буде

вiн шукати Сергiя.

Володя колись пробував тролити Сергiя: а нiчо, що у твого Айрон Мейдена чи як там його, батя понаїхав у Москву? А чоловiк тьотi Катi дальнобоєм в Америцi? Дурак ти, казав Сергiй. Нашi так не поводяться! — Як «так»? — Ботан ти. От буде Бiлий Сад переповнений цими. Будеш сцать по району вночi ходити. Тодi поймеш. А щас iди, кнiжонки свої читай, гуманоїд, ой, вибач: гуманiст. I взагалi, я нiчо проти понаїхавших як таких не маю — тiльки хай у себе вдома сидять.

Дiльничний писав i писав. Що вiн там строчить, подумав Володя.

Батько сперся плечем об одвірок. Як завжди, в гарнiй позi. Вважає себе hot stuff, цей батя цiлий. Нiби й розум є, а такий якийсь. Як дитина. Цiкаво, здав би все-таки Сергiя чи нi?

— Добре, — ще раз сказав дiльничний.

Дописав iще кiлька фраз. Простягнув батьковi протокол на папцi й ручку:

— Прочитайте i, якщо все правильно, розпишiться.

Листок був повнiстю списаний з обох бокiв.

— Ого, — переглянув запис батько. — Як я, виявляється, зв'язно розповiв. Шекспiр!

Дiльничний, як i першого разу, засмiявся механiчно. Суто з увiчливостi. Дiльничний мав дуже втомлений вигляд.

— Все правильно?

— Мабуть, — i батько, не вчитуючись, пiдписав.

4

Оля Ткачук поверталася додому на ватяних ногах, у животi вiдчувалася нестерпна легкiсть. Хотiлося дихати глибше, нiж могла.

Її таки звiльнили з роботи. Кандидатiв на звiльнення у вiддiли було три: Оля, Бiлейчучка та Вiра Кочубей. Кого звiльняти, вирiшував їхнiй профком. Держтелеком готували до приватизацiї, всi вже знали, що купить телеком їхнiй олiгарх Iгор Наговiцин. Перед приватизацiєю держтелеком мали оптимiзувати.

Але кого оптимiзувати, вирiшували мiж собою. Неясно було тiльки, звiльнять у їхньому вiддiлi одну чи двох. Якщо тiльки одну — все ясно: Вiрка Кочубейка, стажу найменше i дiтей нема. Але якщо двох?

От Оля й воювала з Бiлейчучкою. У Олi двоє неповнолiтнiх дiтей. У Бiлейчучки, звiсно, аж четверо, але двоє з них уже повнолiтнi. Не утриманцi. Тiльки Олин чоловiк офiцiйно працював на «Бiлосадмашi», а чоловiк Бiлейчучки числився безробiтним. Ага, доводила Оля на профкомi, а нiчого, що Бiлейчук на заробiтках у Москвi заробляє вдесятеро бiльше за мого Юру?

А поки вони воювали, Вiра Кочубей пiшла в декрет, i тепер звiльнити її не могли. От матiльда хитрозада. I сьогоднi на зборах звiльнили їх обох: i Олю, i Бiлейчучку. I що тепер?

— Моєму старшому поступати влiтку, — просила Оля.

— У нас у державi освiта безкоштовна, — хмикнув у вуса голова профкому.

I всi, навiть оцей в костюмi, якого на початку зборiв пошепки називали людиною Наговiцина, криво заусмiхались.

Бiлейчучцi теж, правда, не допомогли її гнилi вiдмазки, що у неї й повнолiтнi без роботи сидять. Правда,