Понаїхали - Артем Чапай

— Тату, — почув Юра з кухонних дверей.

— Так?

Розвертаючись вiд чайника, Юра мотнув головою, бо ледь не стукнувся лобом об витяжку. Кухнi у двокiмнатних хрущовочках теж маленькi. Як ми до клаустрофобiї не доживаємо, подумав Юра.

У дверях стояв Володя, молодший син. Якийсь вiн усе-таки маленький i хирлявий, знов подумав Юра. Мабуть, вiд того ускладнення, коли все лiто по лiкарнях. Досi впливає. Чи може, просто гени по iншiй лiнiї пiшли?

Он Сергiй — бiльший за Юру буде. Мускулястiший, в дiдуся. Та й вiд мами своєї. I карi очi, i чорнi брови. Все найкраще взяв. Ну як, не все, стримав усмiшку Юра.

Зате Володя явно iнтелектом вдався. Хоч i гуманоїд. Гуманоїдами Юра iронiчно називав гуманiтарiїв. У тому числi й Володю, коли той ставив дурнi запитання про технiку. Володя вочевидь схильний до мов, iсторiї. Сергiй — нi. Правда, Сергiй узагалi неясно до чого схильний. Каже, що на iнженера хоче йти, як батьки. Але чи треба воно зараз? Кому в цiй країнi будуть потрiбнi iнженери ще через п'ять рокiв? I хто в цiй країнi взагалi потрiбен? Може, все-таки треба було валити? Зараз пiзно вже. Може, дiти вивчаться i звалять молодими. Не треба тiльки їм цього нав'язувати. Хай самi обирають свою долю.

— Тобi вiйна читати не заважає?

Юра показав великим пальцем вниз, де сусiд уже по третьому разу крутив пiсню. I це був тiльки розiгрiв.

Володя з вiдсутнiм виглядом вiдмахнувся:

— Е! Тату, а що таке, — вiн опустив очi в розгорнуту книжку, — агарофобiя?

— Агаро? Може, агора?

— А. Точно.

— Агорафобiя. Страх перед публiкою. Чи просто перед вiдкритим простором.

— Мгм.

Володя втупився в книжку i, забувши подякувати, повернув назад.

— Головна площа у Давнiй Грецiї, — додав у спину синовi Юра. — Де збори вiдбувались. Агора називалась.

— А-а! — Володя крутнувся до батька. — А я думаю... Дякую.

Обличчя сина осяяло розумiння. Юра насолоджувався своєю ерудованiстю. Ще коли вони з малими дiтьми сiмейними вечорами дивилися «Поле чудес», Юра завжди вгадував слова задовго до учасникiв. I це при тому, що вiн не гуманоїд якийсь, а iнженер.

— Протилежне — клаустрофобiя, — сказав Юра.

Володя кивнув, розвернувся й пiшов, читаючи на ходу. Юра повернувся до свого чайника. Мiж батьком i сином весь час був кут розкладеного стола. Заходячи на кухню й виходячи з неї, доводилось iти боком i втягувати живiт, щоб не зачепитись об цей кут.

Клаустрофобiя для нас актуальнiша, подумав Юра i скосив очi на витяжку, яка знов опинилася загрозливо близько. Вчотирьох у хрущовцi. А ще половину хрущовки займає обов'язкова меблева стiнка. А в нiй, звiсно, повно кришталю.

У них у Бiлому Саду все мiсто завалене цим кришталем. Зараз на «Бiлосадмашi» хоч i скорочений до трьох з половиною днiв робочий тиждень — але хоч якiсь грошi платять. А то ж, було, платили кришталем.

Юрина теща, Наталiя Сергiївна, пробувала продавати зарплатний кришталь на базарi, але в Бiлому Саду «Бiлосадмаш» — мiстоутворююче пiдприємство, тому кришталю в мiстi, як гiвна. Дехто їздив напарювати кришталь в електричках, а бiльшiсть плюнули. Юра торгувати не вмiв. Добре, що Оля працює на державному «Телекомi», там завжди платили грiшми. I ще теща допомагає. В серединi дев'яностих Наталiя Сергiївна заробляла бiльше на базарах, нiж Юра з Олею разом на своїх роботах. А то б довелося їхати кудись у Москву на будови. Чи на Пiвнiч на нафту. Скiльки народу з цехiв поїхали.

Юра прислухався. Невже? Фухх, цього разу пронесло. Коля-алкоголiк вимкнув свою вiйну.

Чайник закипiв. Юра залив нову величезну чашку. Провiв iз собою короткi переговори й вирiшив, що раз чашка чаю нова — значить, можна: Юра налив ще 50 грамiв молдавського коньяку, вiдрiзав скибку лимона, випив, з'їв лимон, сiв бiля вiкна i, мружачись вiд весняного сонця, став пити гарячий солодкий чай. Кайф.

2

Сергiй Ткачук голосно вiдригнув, i Кокос засмiявся. Кокос стояв зi своїм малим серед пiвдесятка малолiток. Сергiй глянув на Кокоса й подумки вкотре здивувався, наскiльки Кокос i справдi схожий на кокос. Не товстий, але збитий, майже круглий. З поганою, аж шершавою шкiрою обличчя, особливо на щоках. Шкiра, як поверхня кокоса.

— Кокос, iди сюда, — пiдкликав його Сергiй. — Мейдин, ти тоже.

Мейдин був худий, схожий на сушену рибину. Коли Мейдин швидко йшов, вимахуючи довгими руками, то здавалося, що грудна клiтка у нього ввiгнута.

Сергiй сказав тихо, щоб не почули малолiтки:

— Значить, тiльки щоб рєзко. А то батя дома, може спалити.

— Хулi вiн дома? — сказав Мейдин. — Четвер вродi.

— Та блiн.

— Наш тоже дома, — кивнув брат Кокоса, який усе-таки пiдкрався й пiдслухав. — Сокращьонка.

Батя Кокоса теж працював на «Бiлосадмашi», але з батею Сергiя не тусив. Сергiй сплюнув на землю:

— Ти чьо шаришся?

Малий Кокос сплюнув. Малий Кокос був не схожий на брата: худенький, з вiдстовбурченими вухами. А ходить, нiби накачаний: розставляє руки, нiби рама розпирає, i ноги широко ставить. Чого вiн ходить, нiби всрався, запитала колись мама. Сергiй тепер згадав це й засмiявся:

— Що твої малi? Не всруться?

Малий Кокос сплюнув:

— Зустрiчаємось бiля горiха, — i пiшов до своїх ходою культуриста. Махнув, i малi пiшли за рiг п'ятиповерхiвки.

— Скажи своєму малому, щоб був попрощє, — сказав Сергiй до Кокоса. — Дай сигарету.

— Та я весь час кажу, — Кокос дiстав пачку.

Сергiй витяг двi сигарети. Одну заклав за вухо. Iншу прикурив, тримаючи долонi човником: налетiв вiтер. Сергiй подивився нагору. Верхiвки бляклих, iще голих тополь хиталися. Сергiй з силою затягнувся. Це була їхня перша акцiя, i вiн мандражував, хоч i не признавався.

Тому й наїжджав на малого Кокоса.

— Голова? — запитав Мейдин.

— Га? — здригнувся Сергiй.

— Голова, а хто на стрьомi?

— Та ж малого Кокоса малi.

Через двi хвилини малий Кокос визирнув з-за року цегляної п'ятиповерхiвки й махнув рукою. Сергiй вiдстрельнув наполовину викурену сигарету:

— Пiшли, — i крiзь зуби, з сарказмом процiдив: — Друзi-патрiоти.

Яке ж дебiльне це звертання «друже», скривився Сергiй. I взагалi валити пора з Пласту з його прибамбасами. Може, й Мейдина потягну. Кокос