Німа - Юлія Гук

Завжди існує певна усталена думка.

Сьогодні Світлана Анатоліївна знову навідала піддослідну. Вона вдруге принесла з собою коньяк. Тепер Тася сприймала її спокійніше. Вона лояльно ставилася до людей, які пригощали її коньяком. Вони говорили про спітнілого смердючого здорованя керівника.

— Знаєш, він реально страшний. Буває такий злий, що просто жах. — Запалі щоки жінки почервоніли чи то від алкоголю, чи то від морозу.

— А мені він видався доволі нерішучим…

Дівчина уважно розглядала новий матеріал для картотеки.

От вона — усталеність думки про особистість. Хтось колись вам скаже щось негативне про людину, і ви, зустрівшись із нею, не звернете увагу на її позитивні риси. Тому що ви вже запрограмовані кимось на негатив. Найчастіше програмується страх перед керівництвом, викладачами, учителями.

— Та ти його ще просто погано знаєш… За керівництво! — Світлана Анатоліївна перехилила в себе коньяк. — Ух!

Якось вам розкажуть про вимогливий лихий характер когось, хто стоїть вище вас за рангом, і ви боятиметеся розмови з ним, сахатиметесь його тіні, трепетатимете від його імені.

— От прийде він до тебе в кінці місяця перевірити твої справи з клієнтами, картотеку — і побачиш, який він буває. — Світлана Анатоліївна повернула Тасіту від роздумів до реалій. Вона встала й походжала кабінетом. — Нехай-но тільки ти взяла якогось непрацездатного клієнта… Чи вакансію поклала не до тієї шухляди. Наслухаєшся…

Тасіта пирхнула.

Маячня. Такими речами ми приховуємо свій страх. Не перед керівництвом. Не перед кимось вищим. Це страх проявити себе як особистість. Бути індивідуальним, розуміти, що кожен заслуговує гідного ставлення. Якщо ж ви сумніваєтеся в цьому й продовжуєте гнути шию, то слід щось змінити в собі. Це не керівник поганий, це ви — боягуз. Доведіть собі й оточенню, що ви не просто рядовий працівник, студент, раб — ви особистість.

Так секретарка, не розказуючи начальнику про незадовільні умови, лишається працювати й потерпає від недоліків, відомих тільки їй. Так архітектор, усе життя проектуючи незначні частини будівлі, боїться запропонувати нову гарну ідею і врешті залишається на все життя пересічним працівником. Так артист, боячись вийти до публіки, так і залишається актором другого плану, актором масовки.

Така усталеність не для моєї піддослідної. Інакше вона ніколи б не стала моєю піддослідною.

— У мене клієнт, Світлано Анатоліївно. — Їй таки остогидло базікання колеги. Тасіта не любила сірих, невиразних людей. Але раптом її погляд зачепився за щось блискуче. — Що це у вас?

Жінка поспіхом прикрила комірець розстібнутої сорочки (в кабінеті було тепло, ще й коньяк розігрів). Під рукою ховалася шпилька.

— Талісман. Ти ж сама казала, що допомагає. І ти знаєш: таки допомагає. Мені весь день щастить, так що з мене ще одна пляшка. — Вона посміхнулася тонкими рожевими губами й вислизнула за двері.

Дівчина здивовано дивилася їй услід. А потім вибухнула несамовитим реготом.

У що тільки не повірять люди, аби тільки не дивитися фактам у вічі.

— Стосунки люди будують на грошах…

Сьома ранку. На кухні Тасіта бореться з власним єством. У руці шоста цигарка поспіль. Її руки тремтять. Обличчя змінюється щомиті. А в очах невимовний сум.

— Он як? — Це вперше розмовляю з нею за останній тиждень. В основному, спостерігаю за її поведінкою. — А дружба? Родина? Кохання?

Тремтить. Судомно видихає дим.

— Мені соромно перед батьками. Вони не заслуговують такої дочки, як я. Я повинна більше їх любити. Частіше бувати в них, допомагати. Але… Знаєш? Якби я була меркантильною чи вони економили на мені, у нас не було б такого взаєморозуміння.

На столі — сімдесят шість гривень, які приніс батько. Він завжди піклувався про неї. Основний сенс його буття суто чоловічий: виховати й прогодувати. Знав би він, як ставиться до цього дочка. Зараз вона навіть дивитися не може на цінні папірці.

— Батьки мають любити своїх дітей. Якщо ж не люблять, діти від них швидко йдуть. Якщо занадто піклуються — зневажають і йдуть. Якщо тиранять — ненавидять і йдуть. Але гроші завжди мають ціну, особливо в родинному колі. Існує безліч прикладів в історії та літературі… Ця вічна жадоба. Людині весь час мало… Мої стосунки з чоловіком (єдиним серед багатьох, кого я насправді любила) були зруйновані через гроші. Він був моїм віддзеркаленням. Творчий, розумний, ще й товариський — цього останнього мені завжди бракувало. Але хронічно безробітний. Ми ніколи не бували в кафе чи кіно. Тільки зараз я розумію: натомість він мені давав значно більше. Але я не змогла б прожити так вічно. Він був вільний від матеріального… на відміну від мене. Я хотіла забагато. Жадоба… Гроші руйнують.

Показую очима на шафку. Вона розуміє мій натяк і дістає пляшку сухого червоного вина. Наливає в бокал (його їй колись подарувала тітка).

— Мою дружбу з найкращою подругою зруйнували гроші. Вона часто брала у мене