Німа - Юлія Гук

На вулиці лютував мороз, тож десь близько двох годин Тася вивчала картотеку й намагалася зорієнтуватися, що й де в ній лежить. Картотека поділяла клієнтів на людей з вищою освітою і без. Кожна група своєю чергою ділилася на ланки. Робота для людей із вищою освітою розгалужувалася не тільки за спеціальностями та напрямами, але й за рівнем освіченості. Містилися окремі шухлядки для червоних дипломів. Для людей без вищої освіти було виділено дві віхи: фізична праця й талант. Тут так і було зазначено: «талант». Це була найцікавіша шухлядка. У ній лежали направлення, рекомендації та інші папірці людей, які займалися мистецтвом, але не знали, куди йти далі зі своїми вміннями. Окрім клієнтських папірців, Тасіта знайшла також вакансії, де були потрібні творчі люди. Тасіта з особливою цікавістю вивчила матеріал, що лежав у цій комірці. Але її чекало розчарування: жодної нормальної роботи чи рекомендації там не було. Тільки вчителювання.

Перший відвідувач прийшов о десятій. Це був доволі літній чоловік, від якого сильно тхнуло хлором і ліками. Шуба на ньому була геть побита міллю, з-під неї виднівся раритетний костюм, шапка так само пам’ятала совкову епоху. З-під шапки вигулькнула геть посивіла голова.

— Доброго дня. — Тасіта привітно посміхнулася дідусеві й запропонувала присісти.

— Доброго. — Він важко опустився на стілець, простягнув своє резюме. Тася звернула увагу на майже беззубий рот.

Швиденько переглянувши резюме, дівчина зрозуміла, що клієнтові жодна робота, окрім фізичної, не світить. Але їй стало жаль поважного дідуся, який мусив іти працювати на таку роботу.

— Отже… для чого ви шукаєте роботу? Є ж пенсія?

Чоловік тяжко зітхнув.

— Не вистачає. У мене син у лікарні. Тяжко хворіє, ліки для нього дорого коштують. А він свого часу не одружився. Тож у нього зостався тільки я. Однією пенсією тут не допоможеш. Та й яка зараз пенсія? Це ж навіть не прожитковий мінімум…

О-о-о-о, ці слова її боляче зачепили. Вона багато часу думала про сучасну владу, про економічні проблеми в країні, про зажерливість можновладців. Її наче щось ухопило за горло. Внутрішній монстр поліз угору. Біль тяжко розкраяв скроні й лоб. Доволі чіткі зморшки на її обличчі стали наче ще глибшими.

— Ви ж знаєте, що без вищої освіти… — тяжко вимовила.

— Так, — не діждав дідусь, коли вона закінчить. — Я й не розраховую на якусь елітну роботу. Хоч я доволі вправний механік.

Ковтаючи монстра, дівчина тихо сказала:

— Залиште ваше резюме. Я зателефоную щойно знайду підхожий варіант.

Чоловік широко посміхнувся й сказав:

— Знаєте… Я вважаю, що не буває недостойних робіт. По- справжньому ганебними можуть бути тільки лінь і бездіяльність.

Така сумна зболена посмішка. Вона надовго врізалася в пам’ять піддослідної.

Наступні відвідувачі не відрізнялися оригінальністю. Двоє — з червоними дипломами, троє — без освіти, один такий самий, як і той дідусь.

День видався тяжким. Робочий час закінчувався о шостій. Тася спочатку глибоко переймалася проблемами своїх клієнтів, вислуховувала їх, розпитувала про їхні негаразди, але до кінця робочого дня збайдужіла.

Відчай поглинув її з головою. Дорогою додому вона купила пляшку дешевого червоного вина.

Адже вдома на неї чекає самотність, немитий посуд, порожній холодильник, пил на полицях у кухні й полотна. Вона знала: сьогодні її доконають полотна.

Робота. Червоні очі від недосипу. Легке похмілля та безкінечна втома. Знемога не від роботи. А від звичного відчаю.

Люди… Потік людей, яким не здатна допомогти. Тому що є правила. Приходили люди по-справжньому талановиті, але вона мусила їм відмовляти. Тому що співпраця з ними не обіцяла прибуток. Усе нестандартне, невідоме та безнадійне відходило на другий план. Керівництво відсіювало таких людей. Це не їхня специфіка.

Тасіту обступили думки. Їй, як завжди, хотілося порушити правила. До того ж вона була абсолютно готова до цього. Але ж спершу треба заслужити довіру «кріпосника». Розпочавши бунт одразу, вона просто втратить роботу і це не матиме жодних результатів. Передусім потрібно заслужити довіру начальства. Для цього слід зараз відмовляти. Без співчуття. Без розуміння. Без відчуття. Без душі.

Вона заведе окрему картотеку — для себе. Туди вона вноситиме людей, які, на її думку, мають талант. Які спроможні перевернути світ. Творців. Вона відчувала свою немічність, свою нездатність творити, тому прагнула, щоб у когось, хто справді працює над собою, щось вийшло. Щоб вони досягли того, від чого вона відмовилася. Тасіта часто думала, що могла б бути на їхньому місці. Та ні (відмахувалася від мрії). Не могла. І не тому, що зараз вона нічого для цього не робить. А тому, що вона по-справжньому талановита. Вона прославилася б одразу, тільки-но виклала б свої роботи де-небудь. Одразу…

— Доброго дня… О! Ви з наших!

Піддослідна вперше за день уважно розглядає клієнта. Перед нею дівчинка років вісімнадцяти