Гіркі землі - Галина Пагутяк

«Дивна розмова, — зауважила про себе Ліля. — Про квіти і дерева, ніби нема поза домом світу людей, де важливі зовсім інші речі. Де кричать, регочуть, де всі заклопотані політикою, цінами і речами, які хочеться затягти собі до хати. Мабуть, це мені сниться. Мабуть, я помираю в одному житті й народжуюсь в іншому, і тому мені так страшно.»

Вона нічого не тямила в рослинах, але ті дні, коли ховалась між дерев, лежала в траві, торкаючись щокою землі, зробили цю тему для неї цікавою. Ліля ніколи не посадила жодної рослини, навіть у вазонку, і тримала квіти, загорнутими в целофан, а яблука довго мила від дотиків збирачів і перекупок, змиваючи при цьому запах дерева, з якого їх було зірвано, і землі, звідки їх підняли.

На плиті стояла емальована каструля, в якій розпливалась рожево-жовта маса, що мала загуснути. Вона пирскала, зітхала, видихала з себе воду, наче третя істота на кухні. Біля дівчини на підлозі стояло відро, майже наповнене завитками яблучної шкірки і підгнилими часточками плодів, і коли вона сягнула по останнє яблуко, то відчула непереборне бажання спати.

— Можна, я піду нагору? — спитала Ліля.

— Йди, але мій старий хотів зіз тобою познайомитися. Не може наразі встати.

У великій і темній кімнаті на дерев’яному ліжку лежав невміло поголений старий чоловік. Пахло не ліками, а ледь чутно сечею. Вікно було зачинене, а хворий лежав під периною. Він простягнув до Лілі довгу худу руку і посміхнувся:

— Михайло.

— Ліля.

Рука старого була холодна і суха.

— Я вставав нині, — пояснив він, — але, видно, то не мій день. Перепрошую, я не знав, що ти прийдеш сьогодні.

— Мені у вас подобається. Я живу коло сьомої школи.

І — Ліля принесла нам цукерків. «Червоний мак».

Ти їх найбільше любиш. І яблука порізала й почистила. Я спечу млинців з яблучним пюре.

— То добре, дівчата.

Тільки тепер Ліля зауважила, що тримає руку старого, чи, може, то він тримає її руку.

— Я приїхала з Італії. До батьків.

— Надовго? — нітрохи не здивувався старий.

— Та… не знаю. Трохи відпочину.

' — А де тобі ліпше: тут чи там?

Дівчина відчула, що потрапила в його орбіту, що цей немічний старий не такий делікатний, як пані Розалія, що у ньому більше життя, ніж у них обох. Він може спитати її щось таке, що змусить Лілю піти з цього дому і більше сюди не повертатись. Втратити цей притулок.

— Мені ліпше там, — Ліля показала на стелю.

Старий кивнув. Він зрозумів, що вона мала на увазі не небо, а кімнату нагорі. Хоча і небо для неї було б незле. Лілю завжди дивувало, чому дуже старі люди так чіпляються за життя, так панічно бояться смерті. Хворі, немічні, а просять Бога пожити ще рік, тиждень, день. Невже і вона стане такою?

— Хто ж тебе так скривдив, дитино? — спитав старий дуже тихо, але вона все одно почула, коли вже переступала поріг. А може, він просто подумав. Надто дивним було це питання.

І дивна була кімната супроти захаращеної кухні: ніби звідти повиносили меблі, познімали картини, залишились хіба світліші прямокутники на давно небілених стінах.

Ліля визулась і пішла нагору по скрипучих сходах, пробурмотівши:

— Я сама себе скривдила!

І це їй принесло полегкість, може, не таку, як вона прагнула, але бодай щось. Ліля поклала голову на подушку, вкрилась коцом з головою. Її душу чекала важка робота, тож треба було виспатись.

І відчинились двері, які можна було не те, що відчинити, а навіть зайти у них.

…Цьотка позичила гроші на паспорт, візу й дорогу. Ліля мала їх віддати, коли заробить — 200 євро. Такі великі гроші можна позичити хіба під Італію чи Португалію. Ліля кивала, з усім погоджуючись. Цьотка була сука, і ладна повіситися за копійку, але це заспокоювало. Цьотка обіцяла роботу — і робота мусить бути, щоб Лілька могла віддати гроші. Якби вони спродали все, що мають в хаті, то не набралося б 200 євро. Ліля розуміла, що мама не поїде, бо треба пильнувати тата і брата. Тато навіть чути не хотів про заробітки: що там буде робити зі своїм радикулітом.

Цьотка ніби про все домовилась. Робота проста: мити посуд у барі, прибирати, доки не вивчить мову.

— А де жити буде? — спитала мама.

— Зі мною. Я маю окремий покій.

— То добре! — втішилась мама.

У ніч перед від’їздом Ліля не спала: так їй було страшно переходити від материної опіки до цьотчиної. Але її вже загнали в такий глухий кут, що, здавалось, то єдиний вихід. Кожного дня Ліля переконувала себе у тому, що, коли не поїде до Італії, вся родина помре з голоду. І тим укріпила свій дух. Але вночі ховала голову під подушку й тихо плакала, прощаючись з дитинством. Чому її ніхто не пожалів, не витяг в останню мить з автобуса, напакованого бориславськими жінками, модно вбраними, язикатими? Правда, коли автобус рушив, кожна з них опустила голову і заплакала. Лілька сиділа, причавлена тушею цьотки, зі шкільним наплічником у ногах, куди мама поклала їй харчів на дорогу, а в кишеньку — образок. Коли Ліля побачила образок, то серце їй розтеклося гарячим сріблом у грудях. Бо мама не була аж так побожна, але пішла й купила образок Покрови.

Ліля п’є чай з м’ятою, їсть ложкою гаряче яблучне пюре, гризе цукерку. Лице їй розчервонілось, вона розповідає про бурю, якої вчора щасливо уникла, а потім питає:

— А що то за картина висить нагорі?

— О, вона вже була, як ми сюди переїхали!

— Хіба то не ваш дім?

— Тепер наш, але мій тато — з лемків, село Долина. Нас вивезли звідти, я мала тоді 7 років.[Операція «Вісла».] Тут мешкав не то інженер, не то буровий майстер.

— А де він подівся?

— Ніби виїхав ще в 39-му, так казали татові, але чула від інших, ніби вивезли всю родину до Сибіру. Мій тато був багач, то поселили нас у великий дім.

— І ви його не шукали?

Пані Розалія здивовано подивилась на Лілю, підібгала зів’ялі губи:

— Пощо? Якби міг, то приїхав би сам.

— І ви віддали б йому будинок?

— Що ти таке кажеш, дитино? Куди б я пішла? Ми стратили свій дім, господарку, нас, як худобу, привезли сюди у вагоні. Ти б віддала свій дім?

Ліля розуміє, що не варто було це казати, але двері відчинені. І називаються вони