Гіркі землі - Галина Пагутяк
То була пізня осінь, дуже тепла, хоча все листя опало. Ліля совала в ньому ногами, де тільки знаходила. Мама впевнено вела її дорогою, яку добре знала. У Бориславі можна було прожити все життя на Тустановичах і ніколи не бути на Бані. Чого туди йти, якщо ти там нікого не знаєш? Ліля належала до таких. Донедавна. Ніхто б не зрозумів, якби вона сказала, що хоче подивитись алмазний завод.
На завод їх не пустили. Мама щось сказала вахтеру, той спіймав лисого чоловіка, який пішов просто до пресспікального цеху. Мама повідомила новину наперед, щоб тато вийшов, уже знаючи про смерть баби від чужих людей. Ліля побачила тата таким, яким ніколи ще не бачила: блідим і у чорному халаті до колін. Він присів перед Лілею, обняв її і сказав таким голосом, що дівчинка заревіла:
— Твоя бабця померла, вже у тебе немає бабці.
Він обійняв Лілю, а не маму, поділився з нею як з найдорожчою людиною своїм горем. Мама ступила крок ближче, але її не прийняли до цього скорботного товариства. Однак, потім вони змушені були роз’єднатись. Тато мусив виконати норму і написати заяву про відпустку на два дні.
Лілю не взяли на похорон. Так мама помстилась татові за те, що той обняв не її, а малу дурну Лільку.
… І ось тепер Ліля стоїть перед прохідною заводу. Ноги самі згадали, куди їй іти. Брама залишилась, але огорожі немає. По праву руку — гарний старий будинок з червоної цегли, ще польський, чи навіть австрійський. По ліву — стіна з отворами вікон без шибок, червона вежа і купа цегли. Подвір’я заросле травою, з острівцями асфальту. Це нічим не нагадувало сірі мури, що панували над осінньою прозорістю. Тепер мури розтанули, і синє небо нагадувало цупке полотно.
Ліля віднедавна дозволила собі переходити межі, почувала від цього втіху, була за крок до усвідомлення, що її місія, її призначення — відкривати рани Борислава, його гнійники, щоб урешті одужати й собі. Вона не повернулась додому, щоб провести пару тижнів у родинному колі. Вже наступного дня Ліля зрозуміла, що це вже не її сім’я. Але все ще пам’ятала, як солодко плакала в обіймах тата, вірячи, що татові потрібні її сльози і співчуття. Тут, на алмазному заводі, тато був чогось вартий, він цим пишався, і в цьому місці перебуває його серце. Тому Ліля не боялась увійти на колись недоступну територію заводу. Вона не наважилась ступити на відкритий простір, бо ці недобитки індустріального Борислава могли все ще охороняти. Пішла наліво в тінь будинку-привида, крізь отвори вікон просвічувала туго напнута блакить. Завод був під горою, відгризши від неї шмат плоті, що досі не заросла. Жовта глина зрізу перебувала у вічному русі, скочуючись грудками донизу, туди, де стримів стесаний цегляний димар котельні, наче по ньому пройшла війна. Ліля опинилась у 1941-му році, сама не відаючи про це, проникла в чорну діру часу, коли совіти, відступаючи, підірвали електростанцію. І відразу ж вигулькнула у 2013-му, побачивши ту саму руйнацію, хоча ніхто не відступав і не закладав динаміт, щоб не віддати ворогові скарб. Абсурдність того, що відбулося в мирні часи з алмазним заводом та іншими промисловими спорудами, приголомшила Лілю. Вона не уявляла собі масштабів руїни. Не просто порожні цехи, зачинені на іржаві замки склади, вікна в конторі, засновані павутинням, за якими все ще дзвонить телефон. А купи цегли, вирвані з м’ясом двері, потріскані бетонні плити, з яких стирчить залізна щетина арматури, побитий шифер… Хто це зробив? Який завойовник? Ліля могла б не думати про це, приїжджаючи додому раз на рік. Вона могла б, як і інші заробітчани, помічати лише те, на що йдуть надіслані її гроші — на увесь цей євроглянець «все як у людей». Чому це трапилось саме з нею? Як вона проґавила той момент, коли їй стало тісно у шкаралупці свого терпіння? Мабуть, це сталося тоді, коли вона побачила, що все зароблене нею йде в пісок, як вода, а потрібно, щоб у піску проросла травиця і над нею защебетали птахи. А вона лише носила й носила воду…
Ліля сіла в траві за кущем бузини з ледь потемнілими ягодами. Це теж гарне місце, але не зовсім безпечне. Вона перетнула межу, і за це, можливо, доведеться відповідати. Ліля згорнулась клубочком, як бездомне кошеня, заплющила очі. Вона припала до матері-землі і дихала разом з нею, а потім задрімала, втомившись від уривчастих думок.
Її тато і ще один чоловік з брезклим засмаглим лицем, відділяли цеглу від цегли. З п’яти совіцьких цеглин хіба одна виявлялась цілою. То була їхня ділянка. Польська цегла була темна і не кришилася, але до неї треба було ще дістатись.
— Ліпше потовкти все, поки довеземо, половина розкришиться, — плюнув Іван Гнатович, татів колега. Вони разом працювали у пресспікальному цеху.
— Пощо товкти? — лагідно заперечив Лілин тато, здмухуючи з цеглини рештки пилу. — Диви, яка файна, ніби з печі просто.
Він обережно поклав цеглину на свою купу.
— І то щось коштує. А до австрійської цегли доберемося завтра.
— Аби хтось не забрав уночі, — занепокоївся Іван.
— Та Білинський обіцяв пригнати бусика, йому на дачу треба цегли.
— Казав, що не знає, чи точно приїде нині, чи завтра.
— То він ціну хоче збити, зараза. Не приїде, — ми цеглу сховаємо. Люди нині будуються, кожен купить. А ти менше, Іване, мели язиком, бо прийдуть алкоголіки, вкрадуть нашу цеглу… Гей, диви, хто йде! Мироську, ти що тут загубив? То наше місце. То наш цех. Я тут десять років проробив, а ти йди на свій фарфоровий, там теж є цегла.
— Там польської нема, хіба совіцька.
— Видиш, що ми совіцьку добуваєм, нє?
Таким тата Ліля неще не бачила. З ломом у руці, червоний весь від злості. Та вони повбивають один одного за ту стару цеглу!
— Та ціхо, Славку, ціхо. Я лиш хотів спитати, по кілько нині дають за штуку, аби-м себе не обідив…
— А нащо лом і мішок взяв?
— Хіба не все одно, де цеглу брати? Думав, може, десь в траві валяється, то взяв би пару штук. Аби впорожні додому не вертатись. Але, як ви займили собі місце, то піду деінде…
Ліля підхопилась. В роті пересохло, горло дерло. Вона визирнула з-за куща: нікого, і вже небо блякне потрохи. Вона поверталась тією самою дорогою, до залізної брами.
