Гіркі землі - Галина Пагутяк

виданні. Перш ніж оженитися, хлопець мусить поводити тебе по кафе, днях народження і шашликах. Ти мусиш піти пару раз за дружку, стати кумою, мати диплом або багато грошей. Певно, що Ліля це знала, але вона поїхала до Італії, будучи незаміжньою, і ці всі приписи її тепер не стосувались. Вона могла претендувати на італійця, або на такого самого, як вона, бідолаху-заробітчанина, бо тут жоден порядний хлопець не візьме її за себе, хоч би цьотка й тримала свого паскудного язика за зубами. А як навіть взяв би, то хіба з машиною і власною квартирою, та й то не гарантує сімейного щастя, бо кожен би піджартовував собі над таким чоловіком. І це Ліля знала. Але знала тепер, а не тоді, коли сідала в бус до Італії і де вперше почула: «Та я за долари кому хочеш дам!» І хоч це було гидко і страшно, однак вона не вискочила з автобуса в останню мить, бо їй треба було повернути борг, а кредиторка притискала її своїм пишним тілом до вікна. Борг Ліля віддавала півроку, бо в Італії він виріс. Цьотка не мусила її годувати задурно, і весь час давала комусь на лапу, щоб знайти Лілі роботу, аж доки не відпала, як жирна п’явка, напившись вдосталь крові. А тепер мама жаліє, що та скоро здохне від раку. Бог таки є на світі.

Ліля похмуро брела вздовж пустиря, щоб подивитись на фарфоровий завод. Якого біса? Мама там не працювала, але там працювала цьотка. Казали, що від заводу вже нічого не лишилось. І Лілька хотіла подивитись на це ніщо. Може, сумне видовище нарешті переконає її, що в Бориславі життя нема і не буде.

Фарфоровий завод був біля вокзалу. Мама колись показувала рукою: по асфальтованій дорозі, попри труби, і до кінця. Звідти цьотка тягала сервізи «Зимонька». Крадені, ясна річ. Немає, певно, у Бориславі хати, де би у серванті не стояв сервіз «Зимонька»: із золотими та сірими прожилками. І жоден з них не був куплений у магазині. Всі винесли з заводу.

Дорога вже почала заростати, асфальтове покриття порепалось, а подекуди кущі нависали з обох боків, ледь не утворюючи тунель. Брама і тут вціліла, і за нею було видно розтрощені стіни й сходи, що вели просто в небо, але не досягали його. Коло брами була капличка з вицвілим образком Матері Божої, вся заснована всередині павутинням.

Цегли тут ще б вистачило, правда, ця цегла була біла, а тато волів червону. Та й то не його завод був, зрештою. Ліля постояла, але не полізла в дірку в огорожі. Якби не закрили завод, цьотка не поїхала би до Італії, і влаштувала б сюди Лілю. Спочатку б її поставили до конвеєра у формувальному цеху. Вона б знімала вогкі вироби з сушарки і ставила на гумову стрічку, що їхала просто до печі, де випалювали ці всі тарелі, горнята та полумиски. На неї гримали б усі, від начальника цеху до пічників, бо так годиться. Вона працювала б від 8-ї ранку до 3-ї дня, або від 3-ї дня до 12-ї ночі, а часом і в нічну зміну, щоб завод виконав план. Вона мусила це терпіти і виявляти цікавість до формувальної машини, щоб її врешті перевели туди. Вона могла б навіть піти заочно вчитись у технікум, хоч стати майстром їй навряд чи вдалось би, бо тут таких з технікумами заочно було повно. А якби добре все склалось з блатом, то її могли б перевести до пакувального цеху чи навіть до художнього — ліпити наклейки на горнятка, квіточки чи пташки, чи ще якусь біду. Вона мала би два вихідні і часом «чорну суботу». На празники їздила б до Ясениці і там стріла б якогось хлопця. Чи на танцях у Бориславі. Нормального хлопця. Простого, як і вона.

Але ж нічого цього не трапилось. Фарфоровий завод закрили, коли Ліля була ще в сьомому класі. І тоді цьотка виладувала до Італії. Вагони з сіруватими сервізами і грубими тарілками з написом «Общепит» більше не виїжджали з Борислава, і не привозили білу глину. Вистачало китайського та чеського посуду. «Зимонька» втрачала то вушко від чашки, то кришку від цукернички, і не можна було їх замінити.

Можливо, той фарфоровий завод виліпив би з Лілі тип правдивої бориславської жінки, яка біжить з першої зміни додому варити, прати, прибирати, служити родині. У неї від стояння за станком з’явився б варикоз, у шкіру уївся білий пил, і вона б лічила роки до пенсії. Ось таке щастя забрали у Лілі…

Але зараз дівчина дивиться на білу цеглу, погнуту арматуру, буйну рослинність цілком байдуже. Її не встигло затягнути між колеса з зубцями, що перемелюють утрачені можливості. Нема чим перемелювати ці можливості, і вона ніколи не відчує себе гвинтиком, що випав з механізму. Вона почуває себе квіткою за парканом, білим пташком серед чорної зграї, бджолою, яка збирає нектар…

Більше їй не хочеться дивитись на руїни. То не її руїни. Вона вертається додому через базар, що допродує рештки — чорниці, що стікають соком, білий налив, вкритий рудими плямами тліну, черешні з хробаками. За все хочуть таку саму ціну, як вранці. Ліля купує чотири банани і відразу з'їдає свій. На розі стоять сільські жіночки з чорницями у слоїках, сиром і сметаною, щоб не платити за місце. Ніхто нічого не купує, спитавши ціну. Якась виставка, а не базар. Ліля тому й купила банани, бо біля них написано ціну.

…Літо. В них нема грошей, але мама послала купити трускавок, бо ще не куштували цього року. Ліля має 20 гривень, тримає в кулаці, щоб не загубити. В носі аж крутить від запаху трускавок. Які вони добрі з цукром і сметаною! Питає, по скільки:

— Мама казала, що по 15 вчора були…

— То вчора, а то нині. То праця тяжка…

— Пані, по скільки трускавки?

— По 30!

— Не хочеш не купуй, диви яка!

Баба кричить щось услід лихе, Ліля зіщулюється, ніби її шмагають словами.

Вдома каже як є.

— Треба було хоч півкіло купити.

Півкіло означає, що мама з татом тільки попробують. Півкіло не можна. Ліля кидає 20 гривень на стіл, йде до кімнати, лягає на старий диван, що пахне татовими і братовими шкарпетками. Потім тягне на себе коц і засинає. Прокидається від того, що щось мокре тицяється їй в ніс. То брат намагається запхати їй до рота трускавку. Виявляється,