Гіркі землі - Галина Пагутяк
Тепер випадкова гостина у Христі видавалась їй пустою, хоча перед тим Ліля вважала її важливою, бо в ній наче щось зрушилось. Вона уявила собі, що може так само сидіти пташеням під теплим крилом батьків і чекати, поки ті знайдуть їй чоловіка. Це краще, ніж працювати у дві зміни на швейній фабриці, винаймати з дівчатами дешеву квартиру до спілки, і врешті повернутись додому. Христя на це не зважилась. Вона повернулась відразу. Вчинила мудро, не забруднившись відчаєм, пилом чужого помешкання, і серце їй не вистигло від львівської бруківки.
Львів вжахнув Лілю пронизливим вранішнім холодом, натовпами людей, з якими так важко розминутись. Високі кам’яниці взяли її в лещата, вона наче йшла тунелем, що мав безліч розгалужень. Дівчина б там загубилась, пропала, якби цьотка не тримала її за руку, трясучи своїми велетенськими цицьками. Лілі не хотілося, щоб хтось прийняв цьотку за її матір. Бориславські матері не вбираються в обтягуючі лосини, кофти з блискітками і туфлі на височезних підборах. Цьотка була для неї демоном з хитро примруженими очима і солодкою мовою, що раптом ставала гіркою, і від того аж кров замерзала в жилах і терпли губи.
Ліля повертається додому, пригнічена спогадами, упокорена страхом від безвиході, але якби вона сьогодні піднялась трохи вище від алмазного заводу, то побачила б веселішу картину: ліс, у якому стоять купкою старі будинки, де зараз школа для дітей з церебральним паралічем, а колись вирішувалась доля Борислава — мозок усіх нафтарень, заводів і свердловин. Гонорова головна вілла з гоноровими балконами і терасами на схилі гори більше нагадувала санаторій, а збоку від неї — звичайна ґрунтова дорога, яка переходить у стежку і перетинає потік, що в нього виливається вся несанкціонована каналізація. Місток, зроблений з клепаних котлів, присипаний гравієм, — йому не страшна повінь. Та й вода так стрімко збігає вниз, що не встигає зробити шкоди. Зрештою, води все менше, і невідомо, чи через вирубані ліси, чи через глобальне потепління. Якщо йти стежкою до кінця, можна покинути Борислав, а якщо повернути назад, то перед очима постане найчудовіша архітектурна споруда Борислава — величезний чавунний телеграфний стовп з чавунною будкою для монтера, не торканий іржею, непідвладний часу. Він все ще функціонує, правда, тепер як електричний стовп. Шкода, що Ліля не знає про нього, і про ще один, нижчий, що стоїть на луці. Вона б повірила б тоді, що ці два стовпи все ще тримають небо над Бориславом, і тому воно не валиться, не дозволяє поринути місту в хаос. Адже звідти не йдуть вже телеграми на нафтові біржі, пощо їм каліка Борислав, він уже нікого не цікавить, хіба, що, — не дай, Боже! — провалиться у вогняну геєну, в якій догорять рештки багатства Галицької Каліфорнії. Велике багатство не принесе малому краю щастя…
За кілька метрів на чиємусь подвір’ї з дахом, як у китайської пагоди, мурована трансформаторна будка. Забрівши сюди, чужі люди помилково хрестяться, не розуміючи, що вшановують бога електрики, а не Ісуса Христа. Стежка збігає вниз, де городи і просто пасовиська, під буйною рослинністю ховаються труби, і в одному місці труба тріснула і натекла калюжа чорної масної рідини. Якби по Бориславу ходили ще либаки з коновками і кінськими хвостами на патиках, то вибрали б усю нафту і заробили б собі гріш, аби день пережити і ніч переспати. Якби були фірмани з фірами, то зупинились би і намастили собі колеса, щоб швидше крутились і коні ступали веселіше. Може, ще з’являться у постапокаліптичному Бориславі либаки і фірмани, але для того потрібно, щоб постапокаліптичним став увесь світ.
Ліля про це нічого не знає, їй болить людське, а не машинне, хоча краєчок свідомості все ж зачіпає біль машини, яку зрадили ті, хто завдяки їй пив щодень молоко та їв хліб, отой постіндустріальний плач, що долинає із замаскованих бур’яном закапелків. Спускаючись згори у райський літній вечір, де наливаються соком осінні й зимові яблука, вкриваються синім туманом сливи, вона з гіркотою думає, що її рідний дім — це лише місце для їжі та сну, яке треба цінувати, бо іншого в неї наразі немає. Їй доводилось спати в кущах під мостом, не вдень, а вночі, і захід сонця жене її додому.
Вона не хоче залишатись сама на темній вулиці, не тому, що боїться. Ґвалтували її не раз, хоч називали це по-іншому, і відібрати у неї нема що, окрім кількох гривень, на які вона часом купує собі воду або морозиво. Ліля боїться тих демонів, що оживають в її душі поночі, і тоді відчуття безконечної самотності розриває їй серце.
Вдома вона зачиняє вікно у великій кімнаті, заслоняє штори, щоб не долинав жодний звук зіз вулиці, і щоб ніхто її не бачив. У хаті чути запах валер’янки. Певно, Олько щось знов учудив, скотина. Ліля штовхає двері до його кімнати. Брат дивиться по компу ментовський серіал і перелякано витріщається на неї.
Ліля підходить ближче і тихо каже:
— Може, поїдемо до Італії разом?
— Ти що, з дуба впала? Що я там буду робити?
Тхне пивом, аякже.
— Те, що усі роблять!
— Tiпa памперси міняти макаронникам?
— Ні, памперси міняти буду я, а ти будеш цеглу подавати на будові.
— Ох, Лілько, знаю, як ти памперси міняла! Цьотка розповіла…
Ліля не встигає кинутися на нього, як брат прикривається подушкою і випалює одним духом:
— Мені пофіг! А та стара курва скоро здохне. У неї рак чи щось таке.
І кричить навздогін:
— Ти моя сестра, а я твій брат!
Ліля сидить на дивані, не засвічуючи світла. Потім приходить мама:
— Я там борщ тобі загріла.
— Дякую, я вже нині їла борщ.
— Хочеш, я тобі яйці посмажу?
Лілька нічого не відповідає, втискається у диван і втуплюється у куток, де мерехтить образ Матері Божої. Є такі, з лампочками на рамі. На ніч вона його вимикає, бо те блимання заважає.
Мама сідає
