Гіркі землі - Галина Пагутяк

Ліля встала, розправила складки на простирадлі і навшпиньки зійшла сходами. Сходи все одно скрипіли. Внизу було порожньо. Стара жінка мала б почути, вийти з кімнати, де був її хворий чоловік, там навіть двері були прочинені. Ліля взулася. Серце їй калатало, бо вона відчувала всю незручність становища, хоча там, нагорі, не відчувала нічого подібного. Там її тіло знайшло свою мушлю і відгородилось від дійсності сном. Можливо, тому, що в мансарді ніхто не мешкав, там не пахло ні потом, ні шкірою, ні волоссям іншої людини. А внизу повітря було густе, задушливе й пахло ліками.

Дівчина вислизнула надвір, побачила землю, всипану яблуками, що вмирали на очах, вкриваючись темними плямами, побігла доріжкою, викладеною нерівним річковим камінням, між яким, наче між зубами, застрягла трава, штовхнула хвіртку і пішла тією самою дорогою, що вела догори, аби не забути, коли повернеться сюди завтра.

— Як ти не розумієш, Михасю, вона не готова розповідати, а говорити ні про що вже не захоче.

— На кого вона була схожа?

— На зламану лілію, що гнеться до землі, на пташку, що випала з гнізда. А тепер — не знаю. Сон зміцнив її. Тому вона прийде ще і ще, щоб набратися сили. Бо вона молода. То ми з тобою не потребуємо великої сили.

— Нам треба чогось іншого, правда, Рузю?

Ліля видряпалася по розкислій стежці нагору, якраз навпроти гойдалки, що рухалася, пробуджена підземним потоком ропи, води і піску, і, проходячи повз неї, помітила рядок чорнобривців та нагідок. Вона посміхнулася, бо це було гарно — посадити біля платформи квіти. То була остання її посмішка цього згасаючого дня, бо коли вона зійшла з пагорба і опинилась на вулиці, то побачила, як усе змінилось. Якби вона не знайшла яру, то могла б стати жертвою стихії. Бог, мабуть, вирішив, що для цієї дівчини забагато ставати знову жертвою, і послав її в таке спокійне місце, як будинок з мансардою. На вулиці лежали поламані дерева, кавалки черепиці, бляхи. По асфальту досі текли струмки брудної жовтої води. Деякі дерева придавили автівки. Але буря закінчилась, скільки ж вона тривала? Скільки спала Ліля під дахом чужого дому?

На вулиці з’являлись люди. Вони стояли біля під’їздів двоповерхових будинків, готові кожної миті сховатись, якщо знову почнеться злива. Вихор побив вікна, які не встигли зачинити, поскидав горщики з квітами, але ніхто нічого не прибирав. Люди стояли заціпенілі, намагаючись оцінити чужі збитки, бо свої вони вже оцінили. Вони стояли, а Ліля йшла, і по ній було видно, що стихія її не зачепила, вона щойно про неї дізналась. Думки людей перекинулись на неї: що це за дівчина, звідки вона взялась, чому йде посеред вулиці і на її обличчі немає страху істоти, що пережила бурю, немає тривоги за своїх рідних. У такий недільний вечір люди вертаються з гостей, чи просто виводять дітей у двір і гомонять з сусідами. Але тепер всюди мокро, з землі тягне холодом, і сутінки наступають швидко, бо небо щільно вкрите хмарами. Всі ці уламки скла й черепиці залишаться до ранку, бо в неділю ніхто не буде працювати: гріх.

Ліля йшла не намальована, не вбрана до неділі, вискочила з хати в чому була. За нею тягнувся шлейф запаху яблук, яких вона так і не скуштувала, хоч мала не одну нагоду підняти тріснутий плід, що від падіння пінився соком. То для старої Розалії вона була зламаною лілією, пташкою, що випала з гнізда, але для себе вона була чорним клубком болю, кінець якого заплутався у неможливих варіантах рішень. А для цих людей вона була чужорідним тілом, ще більш чужорідним, ніж уранці, коли Ліля зустріла на зупинці однокласницю Люду з чоловіком і дитиною у візочку, причепурених і напарфумлених; ніж коли захряснула двері квартири, не взявши навіть ключа. Їй вистачило розуму не ревіти на вулиці, де будь-хто може її зупинити й сказати: «Прівєт! Лілько, я тебе не впізнала, ти так скацапніла». Або: «Лілько, ти надовго приїхала?» Чи: «Лілько, моя мама хоче їхати до Італії, може, напитаєш роботу для неї?» І обов’язково: «Лілько, ти ще заміж не вийшла?» Все це зараз повернулося, вдарило в груди гарячою хвилею — і відступило.

Сутеніло. Людей ставало все більше. Ліля зійшла на хідник, бо після катастрофи з’явились перші машини: водії вертались із шашликів чи гостей, бо більше в Бориславі варіантів не існувало. У неділю не їздили експедитори з товаром, та й рейсових автобусів майже не було. Над’їхав один зі Східниці і повернув назад: не буде ж чекати, поки приберуть вивернуті з корінням іржаві каштани, які доїдала по всій Європі невідома хвороба.

Ліля дійшла до роздоріжжя. То була хіба половина дороги додому. Там руйнування були значно менші. Епіцентр стихії припав на те місце, де вона сьогодні провела свій день. Пані Розалії пощастило, бо буря пройшла понад яром. Хіба що яблука всі обтрусило, але вона й так не знала, що з ними робити.

Наприкінці дороги на Лілю чекав скандал. Вона раптом подумала, що зовсім не переживає ні за батьків, ні за брата, який збирався сьогодні на озеро. І змушена згадати про них лише тому, що невдовзі їх застане в хаті. Вранці її гнів був спрямований проти них, але короткий сон під чужим дахом розбив його на дрібні кавалки. Їй лише хотілось, щоб ніхто її не чіпав, коли вона переступить поріг. Бо вона зараз виснажена цією першою спробою спротиву. То був її перший справжній бунт, метою якого було назвати речі їхніми іменами і викликати хоча б проблиск сумління. Бо настав для цього час. П’ять років Ліля жила як уві сні, ні, 23 роки, і ось тепер прокинулась. Вона йшла спершу темною вулицею, тоді через центр, де проходжувались люди. Не всі вони знають, що на Мразниці був ураган і тепер звідти йдуть потоки холодного повітря, і, відчувши їх, люди думають: пізно, час додому. Вони позіхають і відчувають голод. Насправді, сонливістю і голодом маскується страх.

Через парк дорога коротка, але небезпечна. Ліля змушена була йти повз Барабський міст, де з кафе долинала музика, а біля входу зібрались вершки бориславської молоді.