Гіркі землі - Галина Пагутяк

самоті й отримати від Бога якийсь знак-пораду, що їй далі робити, але такий, аби вона його зрозуміла. Це не думки Господа, бо слава — не така річ, щоб Він нею переймався. І не думка самого Борислава як частинки ноосфери. Це — думка тих, кого Ліля як джерело фінансування своєї родини може нарешті зустріти, хоча досі не здогадувалась про їхнє існування, бо не потребувала нічого, окрім води, котрою мусить наповнити свій глек, принести додому і вилити у діжку, в якій немає дна. Про відсутність дна вона вже здогадалась, але не знає, що має з цим робити, бо ніколи не чула, щоб хтось з її знайомих міг щось із цим зробити. Звідти, звідки вона приїхала, ніхто не повертається назовсім — тільки в труні. Повертаються ненадовго: на Різдво чи Великдень, на похорон чи весілля, аби посипати сіллю власні рани, помазати медом рани батьків і дітей, прикрасити штучними квітами, гіпсовими ангелами, гномами, буськами такі нестерпні для ока руїни. Це вони вміють. А вона цього так і не навчилась. І зараз злетіла, як пташка, на Верхи, вище, ніж колись злітала в своєму короткому житті, і серце відчуває, що десь тут є прочинена брама для неї. Якщо вона не відшукає її, то громи і блискавки, що вирують зараз у ній, розірвуть її на частини, і вона вже ніколи не збере саму себе.

Дівчина обхопила коліна руками. На горі було свіжо, а з яру неподалік пашіло задухою. Вона виразно відчула запах яблук — білий налив, бо яблучний рай починався з білого наливу, — яблук, які доспівали і відразу падали на землю, їхня ніжна плоть вкривалась плямами від удару. Падалиці коштували на базарі дешево. Мама якось принесла ціле відро. У них у дворі колись ріс білий налив, але потім старе дерево, що вже не родило, хтось зрізав. Ліля росла, а дерево старіло. Вона наливалась соком юності, а яблуня всихала. Вона відчула, як зараз вони наближаються одна до одної, мов два потяги, що раптом опинились на одній колії, бо хтось неуважно перевів стрілки, і ось-ось зіткнуться. Бо вона почула запах яблук із яру, де в здичавілих садах доживали віку старі будинки колишнього Борислава. Не могла доладно перекласти думку словами, просто спогад про білий налив боляче штовхнув її в груди, приглушивши звук першого грому. Не залишилося надії, що вітер віджене чорну хмару. Чим довше триватиме ця суха канонада, тим потужнішою буде злива. Ліля вагалась. В кишені ні копійки, щоб ускочити в автобус. І поблизу жодної крамниці, де можна перечекати грозу. Вона вже пройшла досить великий кавалок дороги, і так само доведеться вертатись додому пішки.

Наступний ляскіт грому. Небо освітилося синювато-білим світлом. Ліля побігла вниз глинистим схилом, що через тінь величезних дерев ніколи не заростав травою і міг бути стежкою, а міг і не бути. На скам’янілій землі не залишалось слідів. Ліля опинилась на дні яру, який розтинала звичайна ґрунтова дорога, колись посипана гравієм, з ямами, в яких давно висохла вода, а решту заполонила рослинність, що їй ніхто не чинив спротиву. Перший будинок з вікнами без шибок викликав у неї такий жах, наче вона побачила людину без очей, примусив здригнутись усім тілом. За погнутою скаліченою металевою огорожею з прорваною сіткою шаленіли від безкарності бур’яни. Але то був один такий дім, що вже втратив подобу житла. Наступний був заселений, але видно, що люди дуже тихо жили, доживали. Ліля подумала, що, може, їй то все сниться: і гроза, і вулиця зі старими будинками, хоч вона знала, що Борислав — ніби стара латана верета, кинута на рівнину і висипи. Кожна латка різної форми і кольору, але всі вони кріпляться до однієї основи. Сон це чи не сон — хіба не все одно. Вона просто шукає, де б сховатися від війни чи від грози. У сні то буде війна, в реалі — гроза. Ліля подумала, що цією дорогою вона зможе спуститися в діл і вийти на головну вулицю, що розтинає Борислав від Губичів до Мразниці, дійде до пожежної частини, а тоді поверне вправо. Але дорога раптом вперлась у город, наїжачений тичками для квасолі, що височіли над суцільним зеленим плетивом. Хвіртка була закручена дротом. Все — прийшла.

І тут вона звернула увагу на дах з червоної черепиці, що відкрився, коли вона повернулась обличчям назад. Наче за той час, поки вона йшла до виходу, який виявився тупиком, хтось намалював його поміж буйної рослинності. Так, дах зі старої червоної черепиці, під ним — дерев’яна мансарда, яка переходила внизу у веранду. Саме звідти линув запах яблук, але тепер очі дівчини були прикуті до мансарди — тихого раю, де можна лягти і спати безконечно довго й чути крізь сон, як яблука гупають об дах, а гілля дерев шкребеться у вікно… Ось чого вона потребувала насправді. Не пагорба, де вона була надто чутливою і надто вразливою до того, що линуло з неба, наповнюючи її силою, яка оберталась у гнів, а не радість. Вона не знала, як скористатись цією силою, куди її спрямувати, бо те, що допровадило її до люті, водночас було усім, що вона мала: роботою, домом, стосунками з людьми. Власне, вона була не проти, аби сила її матеріалізувалась, вийшла з берегів, бо це принесло б їй полегкість. Але ще більше вона боялась, що хтось це помітить і її замкнуть у психушці. Вдома вона брехала, що була там чи там, а натомість сиділа то на Висипах, то в парку, то в покинутих садах, а якось зайшла на цвинтар на Туковій горі, де було повно іржавих тонких хрестів, зварених з труб, із 30-х років. Так багато людей померло в 30-ті роки, в міжвоєнні часи. Вона подумала, що люди вмирали від туги за загиблими на війні — вдови, матері. Її вразила несподіваність цієї думки, адже вона не знала нікого, хто помер би від туги. Такого діагнозу лікарі не ставлять, а тому люди вмирають від туги непомітно. Про це знають тільки найближчі. І, може, це й викликало іскру, від якої спалахнуло вогнище ненависті до світу, який змушує людей вмирати від туги, бо не бажає розділити їхній біль.

Ліля стояла перед поржавілою залізною сіткою огорожі, поки соталась нитка її думок, дивилась на зачинене вікно мансарди. Потім нитка урвалась, бо вона перевела погляд вниз, на землю, й побачила живу істоту в цьому забутому дикому місці. Стара жінка