Гіркі землі - Галина Пагутяк

Там могли бути колишні однокласники чи знайомі, а вона в майці і шортах, в хатніх шльопанцях зразу впадала би в очі тим, хто кожного зустрічав і проводжав по одежі. Дівчина не могла б їх оминути, бо вони розтеклися, як калюжа, аж до перехрестя. Мусила йти через коридор ганьби, у Бориславі він виглядає саме так. З одного боку то було схоже на сон: напівроздягнена, ти опиняєшся серед святково одягнених людей. А з іншого — сном ставав уже той дім у яру, скрипучі сходи, кімнатка під дахом. Отже, все було нереальним. Тільки холод був реальним і шум у вухах від нервового виснаження. І голод. Бо від учорашнього вечора Ляля нічого не їла. Але навіть тепер вона воліла, щоби після Барабського мосту дорога не закінчувалась, щоб вона ніколи не прийшла додому, просто йшла собі, не відчуваючи ні спраги, ні втоми, як не відчувають їх мертві. Але як уже так не виходить, то вона принаймні зможе вдома лягти, вкритись з головою і поринути у сон-забуття, де їй нічого не буде снитись. А завтра вона знову може піти туди, звідки, була переконана, її не проженуть: старі люди бувають або дуже добрі, або дуже злі. Ліля це знала, бо пильнувала старих у Італії. Часом Бог відбирає в них розум і пам’ять, і тоді вони — просто тіло. Тут, вдома, таких вона не зустрічала: ніхто довго не проживе, ставши лише тілом. Та вулиця, якою йшла зараз Ліля, теж здавалась тілом без душі. Пошта, що відлякувала її прямими лініями, скидалась на тюрму. Навіть удень вона ледве животіла, бо ніхто зараз не писав листів, хіба що часом отримував гроші або посилку. На тому ж боці, трохи далі, — Палац культури нафтовиків, де, можливо, зрідка й відчинялись двері, щось таки відбувалось. Але Ліля там ніколи не була. Вісімнадцять років її життя проминули між школою і домом. А тоді вона поїхала до Італії. Навіть Львів дівчина відвідала тоді, коли їздила оформлювати туристичну візу, і була вражена шаленим рухом і галасом в центрі. Там вона вперше побачила трамвай: від незнайомого звуку вона раптом застигла і лише тоді усвідомила, що в її житті настали незворотні зміни.

Ліля не знала, що пошта й Палац культури, збудовані ще за Польщі, завжди були тим, чим є зараз, тільки тоді в них буяло життя, а зараз тліє, і нема на то ради. Не воскреснуть ні нафтовики, ні листоноші з великими важкими торбами. А живі їдуть з Борислава, а дехто повертається мертвим. Але місто ні живе, ні мертве. Єдине, що його може зворушити, — це долари й євро. Від них починають сяяти очі, з’являється рум’янець на щоках, жвавішає мова, а з серця линуть хвилі любові.

Через дорогу було порожнє місце, де колись видобували земний віск, озокерит, куди приїжджав на відкриття шахти цісар Франц-Йосиф. Ліля, якщо й чула колись про це, то пропустила повз вуха. Вона не розуміла, у який спосіб далеке минуле має вплив на те, що відбувається зараз, і на те, що відбувається з нею. Це все причина, а Ліля пожинає наслідки і візиту Франца-Йосифа, і винайдення гасової лампи, і перетворення земного воску на парафін. Навіть цей радянський меморіал загиблим у останній світовій війні впливає на її долю. Це ще могли зрозуміти її батьки, але Лілі було складно. Втім, вона може уявити порожнечу, наповнену смертоносними газами, вкриту тоненькою скоринкою землі, бо саме йде по цій землі. Вона може уявити, як хтось запалює помстою сірник і кидає в ту чорну порожнечу, та навіть побачити себе у цій ролі. І ось уже немає Борислава, міста, що народжує самогубців. Наразі ж вулиця лише намагається докричатися до неї своїм минулим. Марно.

Двері відчиняє тато, в майці і обвислих спортивних штанях. Колись у Лілі були ключі від квартири, але вони перейшли до брата. У Бориславі не люблять витрачатися на зайвий комплект ключів. Нащо тобі ключі, коли ти й так поїдеш — пізнавати світ, допомагати людям, навчати їх ставати сильнішими, бунтувати, шукати споріднені душі. Але всі ці 5 років Ліля відчувала, як за нею тягнеться шлейф чорних думок, і вважала, що то її думки.

Тато, певно, хотів сказати «де ти шляєшся», але схаменувся. Ліля лише криво посміхнулась і пішла на кухню, де вже не світилось. Вона була така голодна, що навіть не мала сили розігріти борщ, а тому врізала собі хліба і вп’ялася в нього зубами. І ледь не вдавилась, згадавши, як колись тато дорікнув їй, що вона не заробила собі навіть на кусок хліба, а інші дівчата працюють або вчаться. Хоч сам, коли закрили алмазний завод, сидів на шиї в мами, чекаючи на пенсію, а мама тим часом продавала на базарі миючі засоби. Ліля теж не дармувала. Останні два роки школи прала, мила, прибирала, годувала брата. Проте в Бориславі цінують лише таку роботу, за яку платять грошима.

То були лихі часи, дуже лихі. Закрили алмазний завод, фарфоровий, нетканку, замість грошей були купони, цукор — по картках. Потім з’явилося все, але заводи так і не відкрилися. Далі всі почали виїжджати до Чехії та Італії. Тато поїхав у Росію збирати яблука, але вернувся голий-босий: не заплатили.

Хліб застряє у горлі, й Ліля наливає собі компоту з яблук, дивиться у темне вікно, за яким падає мирний дощ. То були погані часи, думає вона, хитаючи головою. І люди стали лихими також. Проте ніхто з них не бажає, щоб зник з лиця землі конаючий Борислав, бо вони здатні жити в найгіршому з найгірших місці.

На цій кухні, де вона вже не знає, де що шукати, а тому нічого не робить, хіба виймає гроші й кидає в бездонну прірву, весь час щось ламається і треба купувати нове. Брат не може знайти після інституту роботу. Яка в Бориславі робота — він знав, що ніякої, але не поїхав у Полтаву, де робота була. Мамця не пустила. За роботу в Бориславі треба дати гроші, за роботу з зарплатою 1000 гривень. Але брат не піде працювати і за півтори. «Карочє, — каже, — я не хочу бути лохом.» Звісно, на кожного бориславського хлопа знайдеться мама, жінка, сестра, які готові задля нього туалети прибирати, сраки чужі мити і навіть у бордель піти. А ті вічні розмови, коли вона приїжджає! Олька працює покоївкою в готелі, вивчила сина, оженила, купила квартиру трикімнатну у Львові, меблі до неї.