Гіркі землі - Галина Пагутяк
Галя купила доньці квартиру в місті, двокімнатну, обставила. А в Каті, поки та була в Італії, чоловік жив з її донькою (дитині — 9 років). А вона каже: «Я не буду через таку дрібницю з чоловіком розводитися!»
Наталка навіть на чоловіків похорон не приїхала. Він так чекав на неї перед смертю. (А чого пускав? І жив на її гроші десять років?)
Доробляються, кам’яниці будують… Мамині очі розчаровано ковзають по їхній хрущовці. Магазини там повідкривали. Юлько машину за 60 тисяч долярів купив. У брата заздрісно спалахують очі. Він підморгує Лілі, а кутики уст ображено кривляться. Батько бурмоче: якби не порізали завод на металобрухт, я би міг ще там робити. І був би людиною…
Лілька глибоко зітхає, відкриває холодильник. Олько любить сир. За два дні з півкіла лишилося два плястерка. І тарілка з трьома налисниками з м’ясом. Прийде братик з гульок під ранок (у мами тиск — 150), запхає налисники в мікрохвилівку і згамає.
Може, Лільку під двері підкинули, як котика? Чи в пологовому підмінили? Досить. Щойно вона повертається до хати, в голову лізуть такі думки. Добре, що Ліля не вміє розкривати писок, а то була би бійка. Але чому добре? Коли в собі таїти гнів і образу, буде гірше лише тобі. А й так гірше нікуди. В мами — тиск, в тата — серце, а Олько звіється з дому, як тільки Ліля почне качати права.
Але іноді Ліля хоче просто, щоб їх не було. Вона готова жити в порожнечі, не бути ні донькою, ні сестрою, а приятельок у неї давно уже нема. І вона знає чому. Правда, часом бреше, що йде до Наді чи Мар’яни, а сама шукає землі, вкритої травою, дерево, яке можна обійняти. Тоді вона нагадує дитину, яка заплющує очі й каже: мене нема. І вірить, що її ніхто не бачить. І водночас деколи нагадує ту дитину, яка, бавлячись, може спалити хату, свою чи чужу.
Батьки вимикають телевізор у великій кімнаті, де Ліля тепер спить на величезному шкіряному дивані. Мають у спальні свій. Тато вночі вставатиме кілька разів до туалету. Мама чекатиме Олька з гульок, регулярно дзвонячи йому на мобільний. Під вікном проїжджатимуть машини з рагулями, що повмикають голосно музику, світло фар безсоромно нишпоритиме по її кімнаті. П’яні будуть дерти горлянки. Рідні звуки бориславської ночі з неділі на понеділок, від яких не врятують ні пластикові вікна, ні металеві двері з дубовим шпоном, ні гіпсокартон з пінопластом, ні всі білила та рум’яна, що декорують бридкі стіни будинків і бараків. А у дворі не буде чути, як падають яблука на землю, бо яблуню давно зрізали.
Ця земля уже давно мертва і лежить в кам’яній труні, поверх якої вітер наніс трохи пилу і насіння трав.
Ліля розкладає диван, що зберігає ще тепло татової дупи, зсуває тверді подушечки до вікна. Ліжко без узголів’я — лягай хоч впоперек, хоч по діагоналі. Коли прокидаєшся на ньому серед ночі, то не можеш знайти координат простору. Ліля створює собі лігво в найдальшому кутку — лігво пораненого звіряти, накривається з головою і завмирає.
Завтра — понеділок, але ніхто з них не йде на роботу. Тому це не понеділок, а вічна субота, яка триває цілий тиждень, до неділі, коли йдуть до церкви, а потім їдять вареники. Маленька каріатида навіть уві сні має напружені руки, що переробили купу роботи, миючи сходи, вичищаючи унітази, зриваючи апельсини, міняючи чужу постіль, витираючи гори посуду, обіймаючи чужих чоловіків, яким не можна відмовити. Вона розучилась підгортати бульбу на городі, не навчилась варити голубці, пекти пляцок з яблук і квасити огірки, плести і вишивати. І від неї цього вже ніхто не вимагає. Вона тут, щоб відпочити і знову поїхати до Італії. Тоді повернутись і знову їхати, доки щось не зміниться. А що може змінитись? Це триватиме вічно.
Вона чула, як ходять через кімнату: тато — до туалету, мама, бо прийшов брат, — спати. Десь у тому проміжку, як прийшов брат і, йдучи через кімнату, перечепився об диван і матюкнувся, Ліля прокинулась, і її охопив майже тваринний страх через те, що вона робила вдень: втекла з хати, лежала на траві, а потім напросилася до незнайомих людей, і ще вклалася там спати, і верталася додому недоброю, понурою вулицею… Не знати, правда чи страх збудив її, чи відраза до брата, що явився під ранок і ще пащекував до мами. Чи чекала б на неї мама до ранку? Якби вона прийшла ще й напідпитку? Чи била б її по лиці, як била, коли Ліля вернулася у 10 класі з дня народження Христі о першій ночі? Чи добре, коли мати б’є доньку по обличчі? Тоді Ліля думала, що так треба. Мами в Бориславі були наче грубі колоди, однакові що згори, що знизу. Вони били своїх доньок і ніколи не били синів. Задля того, щоб знайти зятя і відштовхнути доньок від себе, скинути з плечей той нестерпний тягар.
Ліля вилітає зі свого гнізда, ширяє над диваном, розкинувши руки, і сміється над Бориславом, який досі сміявся над усім світом, хоч мав би плакати над своєю неминучою загибеллю.[Натяк на повість Івана Франка «Борислав сміється», яку більше не вивчають у школі.] Бо в неї так не буде. Її можуть бити по лиці синьйори обох статей, вирізати в неї нирку, навіть убити, але мати не посміє бити по обличчі ту, хто годує всю родину, ту, для якої в Бориславі немає зятя, бо ні один не візьме дівчину, що у 18 років поїхала до Італії на заробітки, навіть найгірший пияк, бо в нього теж є мати, яка ніколи його пальцем не торкнула. От і настав момент, коли Лілина сутність почала віддалятися від Борислава. Це було боляче, але якось наче чесніше.
Ранок був похмурий, мати, також насуплена, гриміла баняками. Ліля прокинулась і подумала, куди приткнеться тато. Брат
