Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

монументальної модерністської будівлі, що трохи скидалася на замок зі сновидінь. Споруда з відреставрованим фасадом із каменю кольору вохри, вивершена мансардами і приголомшливими вежами, була відома як Будинок Рокамора і являла собою зразок тих математично досконалих витворів ледве чи не ювелірного мистецтва й неабиякої мелодраматичності, на які можна натрапити тільки на вулицях Барселони. На якусь мить Варґас зупинився на розі вулиці, щоб помилуватися видовищем, утвореним лоджіями, балконами та їхньою мудрованою геометрією. Вуличний художник-аквареліст, що також поставив свій мольберт на розі, закінчував картину в імпресіоністському стилі, що зображала Будинок Рокамора. Помітивши поруч Варґаса, художник ввічливо йому всміхнувся.

– Гарний малюнок, – похвалив Варґас.

– Робимо, що можемо. Ви з поліції?

– Це так помітно?

Художник гірко посміхнувся. Тоді Варґас показав на картину.

– На продаж?

– Буде на продаж менше ніж за півгодини. Цікавитеся будинком?

– Зокрема й будинком. За вхід беруть плату? – запитав Варґас.

– Тільки не підкидайте їм такої ідеї.

Ліфт, що потрапив туди немов із марень Жуля Верна, доставив поліціянта до дверей офісу, на яких блищала чимала позолочена табличка з написом:

ТзОВ «МЕТРОБАРНА»

Агенство з нерухомості

Варґас натиснув кнопку дзвоника. Пролунало дзеленчання, за короткий час двері відчинилися, і на порозі розкішної приймальні з’явилася вбрана в діловий костюм секретарка з витонченою фігурою. У деяких фірмах навмисно намагаються приголомшити пишнотою ще з перших кроків.

– Доброго дня, – привітався Варґас офіційним тоном, демонструючи своє посвідчення. – Моє прізвище Варґас, я з Головного управління поліції. Я хотів би поговорити з вашим начальством.

Секретарка оглянула його здивованим поглядом. Мабуть, зустрічі, що зазвичай відбувалися в цьому кабінеті, були значно вищого рівня.

– Ви маєте на увазі сеньйора Санчíса?

Варґас обмежився тим, що лише кивнув у відповідь, і пройшов до приймальні, стіни якої були оббиті блакитним оксамитом і завішані акварелями з майстерно зображеними на них знаковими для Барселони будівлями. Варґас стримав усміх, впізнавши стиль художника з рогу вулиці.

– А можна дізнатися, у чому річ, пане поліціянте? – поцікавилася секретарка за його спиною.

– Капітане, – виправив її Варґас, не обертаючись.

Секретарка кахикнула й, не діставши відповіді, зітхнула.

– Сеньйор Санчіс зараз на нараді. Якщо хочете…

Варґас обернувся й холодно подивився на неї.

– Я негайно його повідомлю, капітане.

Поліціянт кивнув без надмірного ентузіазму. Секретарка поквапилася зникнути в пошуках підмоги. Почулося швидке торохтіння приглушених голосів, скрегіт дверей, що відчиняються й зачиняються, і кроки підбігцем у коридорах установи. За хвилину секретарка повернулася, цього разу з приязною усмішкою на обличчі, і запросила Варґаса проходити всередину.

– Якщо ви не заперечуєте, пан директор прийме вас у залі для засідань.

Варґас пішов за секретаркою довгим коридором, минаючи пишно обставлені кабінети, в яких із урочистим виглядом експертів-комісіонерів працювали над своїми справами вичепурені адвокати в класичних костюмах-трійках. Розкішні статуї, картини й килими траплялися їм на шляху, який привів до просторої зали із заскленим балконом, з якого можна було милуватися проспектом Ґрасія з висоти пташиного польоту. Посередині оточений кріслами, шафами-вітринами й обрамленнями зі шляхетних сортів деревини розміщувався показний стіл для засідань.

– Сеньйор Санчіс буде за хвилинку. Чи можу я тим часом вам щось запропонувати? Може, кави?

Варґас похитав головою. Секретарка щезла так поквапно, як тільки могла, лишивши його самого.

Поліціянт оцінювальним поглядом роззирнувся довкола. Офіс «Метробарни» пахнув – ба навіть смердів – грошвою. Вартість самого лише килима під ногами, либонь, з надлишком перевищувала Варґасову платню за кілька років. Він обійшов довкола столу для засідань, гладячи пальцями поверхню з лакованого дубу й убираючи пахощі розкоші й помпезності, якими дихало це місце. Увесь антураж справляв те особливе гнітюче враження, що характерне для установ, пов’язаних із грошовою алхімією, і постійно нагадував відвідувачеві, що, хоча він і гадає, нібито перебуває всередині, насправді завжди буде зовні, по той бік умовного вікна.

Зала була завішена численними портретами будь-якого розміру. Найбільше було фотографій, але висіли там також і картини, писані олією, і начерки вугіллям, на яких стояли підписи найвідоміших за останні десятиліття придворних портретистів. Варґас перебігся очима по малюнках і світлинах. На всіх було зображено одну й ту саму особу: чоловіка з посрібленим сивиною волоссям і аристократичним виразом обличчя, що зі спокійною усмішкою дивився холодними очима чи то в об’єктив камери, чи то на мольберт. Головний герой усіх цих портретів, вочевидь, володів мистецтвом позувати й вибирати собі правильне товариство. Варґас нахилився, щоб придивитися зблизька до світлини, на якій чоловік із крижаним поглядом перебував у компанії достойників у мисливському одязі, що всміхалися, як найліпші у світі друзі, довкола ще не старого генерала Франко. Поліціянт уважно пригледівся до кожної присутньої на фото особи й зупинився на одному з учасників полювання. Той стояв у другому ряді й усміхався так завзято, наче щосили намагався звернути на себе увагу.

– Вальс, – пробурмотів поліціянт.

Варґас почув, як за його спиною відчинилися двері й, обернувшись, побачив чоловіка середніх літ, стрункого, аж ледве не худорлявого, із рідким жмутиком світлявого волосся на голові, такого делікатного, наче в немовляти. Одягнутий він був у костюм із шерсті альпаки бездоганного крою, який пасував до його сірих очей, стриманих і проникливих. Чоловік приязно всміхнувся й простягнув Варґасові руку.

– Доброго дня. Я Іґнасіо Санчіс, головний директор цієї фірми. Зі слів Марії Луїси я зрозумів, що ви хочете поговорити зі мною. Вибачте, що змусив вас чекати. Ми зараз готуємося до щорічних зборів акціонерів і трохи забігалися. Чим я можу вам допомогти, капітане?

Від Санчіса віяло виробленою привітністю й професіоналізмом вищого ґатунку. Його погляд випромінював теплоту й авторитет, водночас оцінюючи Варґаса до найменших дрібниць. Поліціянт не мав ані найменшого сумніву, що Санчіс знав, яка марка його черевиків і скільки років його поношеному костюму, раніше, ніж закінчив вітатися.

– Це обличчя мені видається знайомим, – промовив поліціянт, вказавши на одну з картин, що висіли в залі.

– Це дон Міґель Анхель Убач, – пояснив Санчіс, вибачливо всміхаючись на таке чи то невігластво, чи то наївність розмовника. – Наш засновник.

– Той, що з банку «Убач»? – перепитав Варґас. – Пороховий Банкір?

Санчіс відповів тактовною напівусмішкою, однак очі його похолоднішали.

– Донові Міґелю Анхелю ніколи не подобалося це прізвисько, зовсім несправедливе щодо нього.

– Подейкують, що його вигадав сам генералісимус за ті послуги, які йому надавав ваш засновник, – сказав Варґас.

– Боюся, що це не так, – заперечив Санчіс. – Це прізвисько донові Міґелю Анхелю приклала під час війни червона преса. Банк «Убач», разом з іншими організаціями, допомагав фінансувати кампанію національного визволення. Це був великий чоловік, якому Іспанія багато винна.

– І який, без сумніву, повернув собі все з лишком… – пробурмотів