Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

22

Усі в поліції знали, що в мистецтві слідування – а часом і переслідування – за тими, хто перебуває (або не перебуває) під підозрою, Варґасові не було рівних. Коли його просили поділитися таємницею успіху, він зазвичай казав, що головне – не вміння ховатися, а вміння застосовувати принципи оптики. Суть не в тому, пояснював він, що бачить або про що здогадується слідець, а в тому, що перебуває в полі зору переслідуваного. А ще у витривалих ногах. Щойно вони почали стежити за адвокатом Бріансом, Варґас пересвідчився, що Алісія не тільки досконало володіє технікою стеження, а й винесла її на такі вершини майстерності, що поліціянт не міг не захоплюватися. Те, що вона знала кожен закапелок у цьому мереживі вуличок, провулків і переходів, які зчленовували каркас старого міста, дозволяло їм іти паралельним із Бріансом курсом, завдяки чому адвокат навіть не мав змоги помітити, що за ним стежать.

Алісія кульгала менше, ніж учора, і Варґас припустив, що вранці вона таки наділа той корсет, про який згадував таксидерміст. Її стегно рухалося інакше, і дівчина через це виглядала стрункішою. Алісія вела його цим лабіринтом, час від часу спиняючись, щоб перечекати в сліпих завулках, і обираючи шлях, яким Бріанс мав піти, хоча ще не знав про це. Майже двадцять хвилин вони йшли назирцем за адвокатом густим плетивом вулиць і переходів, які спиналися від порту до середмістя. Не раз вони бачили, як адвокат зупинявся на котромусь із перехресть, щоб озирнутися й пересвідчитися, що за ним ніхто не йде. Його єдиною помилкою було те, що дивився він не в той бік. Зрештою вони побачили, як Бріанс повернув з вулиці Кануда на Ла-Рамблу, щоб зникнути серед натовпу людей, які на той час уже почали заповнювати бульвар. Тоді Алісія зупинилася на хвилю й притримала Варґаса за руку.

– Він іде до метро, – прошепотіла вона.

Влившись у море перехожих, що простували Ла-Рамблою, Алісія і Варґас, на відстані десятка метрів одне від одного, далі йшли за Бріансом аж до входу в підземку біля фонтану Каналетас. Адвокат рушив сходами вниз і пірнув у сітку переходів, що впадали в так званий Проспект Світла.

Цей чудернацький примарний бульвар – скоріше вулицю тіней та злиднів, аніж справжній проспект – спроектував хтось не при своєму розумі, що в лиху годину при світлі гасової лампи намарив собі підземну Барселону. Проект його, одначе, так ніколи й не наблизився до вимріяної величі. Схожий на недобудовані катакомби, у яких гуляє вітер, що вирвався з тунелів, метро і тхне вугіллям та електрикою, Проспект Світла став сховищем і притулком для всіх, хто втікав від сонця з поверхні землі. Варґас оглянув похмурі шереги колон із несправжнього мармуру, які тягнулися вздовж кіосків з усяким непотребом і забігайлівок, що мали освітлення, наче в трупарні, і обернувся до Алісії.

– Місто вампірів? – запитав він.

– Щось таке.

Бріанс простував центральною алеєю. Алісія і Варґас поспішили за ним, ховаючись за колонами. Адвокат пройшов майже весь проспект, не виявляючи жодної цікавості до закладів обабіч.

– Може, у нього алергія на сонце, – припустив Варґас.

Бріанс минув квиткові каси Каталонської залізниці й рушив у глиб величезної підземної галереї. Лише тоді стало зрозуміло, куди саме він прямує.

Кінотеатр Проспекту Світла видавався моторошною ілюзією, що зринула в цій химерній підземній Барселоні. Починаючи від закінчення громадянської війни, його ілюмінація та старі афіші фільмів другої свіжості вабили на ранкові сеанси завсідників підземних переходів: витурених із посад чиновників, школярів-прогульників та звідниць низького сорту. Бріанс підійшов до каси й купив квиток.

– Ніколи б не подумав, що пан адвокат ходить уранці в кіно, – зауважив Варґас.

Капельдинер, що стояв біля входу, пропустив Бріанса, і той переступив поріг, над яким вивіска оголошувала програму цього тижня: подвійний показ, «Третя людина» та «Чужинець» [80]. Орсон Веллс із загадковою, дещо диявольською посмішкою позирав на них із афіші, обрамленої миготливими лампочками.

– Принаймні Бріанс має хороший смак, – зауважила Алісія.

Вони пройшли крізь оксамитові завіси, які затуляли вхід, і їх огорнуло духом старого кінотеатру й соромливо прихованих злигоднів. Промінь проектора пронизував густу хмару пилу, яка, здавалося, висіла в залі протягом десятиліть. Ряди порожніх крісел спускалися до екрана, на якому підступний Гаррі Лайм утікав фантасмагоричними тунелями віденської каналізації. Примарні образи фільму нагадали Алісії сцени, які вона читала в книжці Віктора Маташа.

– Де він? – прошепотів Варґас їй на вухо.

Дівчина показала у глиб приміщення. Бріанс сидів у четвертому ряді. На всю кінозалу було не більше трьох-чотирьох глядачів. Алісія з Варґасом рушили бічним проходом, минаючи сидіння, поставлені боком, спинкою до стіни, неначе у вагоні метро. Дійшовши до середини зали, Алісія зайшла поміж рядами й сіла по центру. Варґас улаштувався поруч.

– Ти вже бачила цей фільм?

Алісія ствердно кивнула головою. Вона бачила його щонайменше разів шість і знала напам’ять.

– Про що він?

– Про пеніцилін. Тихше будь!

Чекати довелося менше, ніж вони гадали. Фільм ще навіть не закінчився, коли Алісія краєм ока зауважила темну постать, яка просувалася бічним проходом. На ту мить стрічка, схоже, полонила Варґаса цілковито, і дівчина штовхнула його ліктем. Незнайомець був одягнутий у темне пальто, а в руці тримав капелюх. Алісія стиснула кулаки. Чоловік зупинився перед рядом, у якому сидів адвокат, спокійно глянув на екран, а відтак пройшов до попередного ряду і зайняв місце навскіс від Бріанса.

– Хід конем, – прошепотів Варґас.

Протягом кількох хвилин адвокат жодним чином не виявляв, що помітив присутність незнайомця, і не намагався з ним якось поспілкуватися. Варґас скинув скептичним поглядом на Алісію, яка вже сама замислювалася, чи це не звичайна випадковість. Два незнайомці в кіно, яких нічого не пов’язує між собою, окрім хіба що ймовірної короткозорості, яка змусила їх обрати місця в передніх рядах. Лише коли в кінотеатрі пролунали постріли, які остаточно обірвали життя лиходія Гаррі Лайма, незнайомець нахилився до переднього сидіння, а Бріанс повільно обернувся. Гучна музика заглушила їхні слова, й Алісія зрозуміла лише, що адвокат промовив кілька фраз і простягнув незнайомцеві клаптик паперу. Відтак, більше не звертаючи уваги один на одного, вони знову відкинулися на своїх сидіннях, повернувшись до перегляду фільму.

– У мій час їх би заарештували за гомосексуалізм, – зауважив Варґас.

– То ти застав справжню золоту добу іспанського кам’яного віку, – відказала Алісія.

Коли проектор заповнив екран монументальними фінальними кадрами стрічки, незнайомець підвівся. Він неквапом просунувся до бічного проходу й, поки зневірена героїня йшла порожньою