Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
Алісія підійшла до полички, на якій стояли найцінніші для неї книжки, більшість із яких вона читала й перечитувала неодноразово. Уже років чотири дівчина не розгортала свого най-найулюбленішого твору – «Джейн Ейр». Алісія взяла його з полички й погладила палітурку. Відтак розгорнула на форзаці й усміхнулася, побачивши печатку з чортиком, що видерся на стос книжок, старовинний екслібрис [73], який їй подарували двоє колег на першу річницю її служби під керівництвом Леандро, коли ще Алісію вважали дивакуватим, але цілковито безпечним дівчам, примхою їхнього шефа, яка ще не викликала ні ревнощів, ні заздрості, ні злості в досвідченіших працівників.
То були часи вина й отруєних троянд, коли Рікардо Ломана motu proprio [74] вирішив уважати її своєю особистою ученицею й щоп’ятниці дарував квіти, запрошуючи то в кіно, то на танці. Алісія завжди знаходила привід відмовитися. Згодом настали дні, коли Ломана зиркав на неї зизом, гадаючи, що Алісія навмисно його не зауважує, а потім сипав сороміцькими натяками, які змушували червоніти навіть бувалих бувальців. «Те, що погано починалося, закінчиться ще гірше», – думала дівчина тоді. Вона навіть не підозрювала, наскільки гірше.
Алісія спробувала викинути з голови думки про Ломану. Вона попрямувала до ванної кімнати, прихопивши книжку з собою. Там вона підібрала волосся й відкрутила гарячий кран. Приліпивши дві свічки на поличці в головах ванни, дівчина занурилась у воду, що парувала. Холод потроху став виходити з її кісток, і Алісія заплющила очі. Минув якийсь час, і вона неначе почула кроки на сходах. Може, це прийшов Варґас пересвідчитися, що Алісія жива, а може, їй знову примарилося. Після пробудження від чорної летаргії, в яку дівчину вводили знеболювальні пігулки, завжди лишалися сліди невеличких міражів, немовби сни, яких вона не змогла побачити, намагалися пробитися крізь шпарини у свідомості. Алісія розплющила очі й сіла, сперши підборіддя на край ванни. Їй чулося кілька голосів. Жоден із них не належав Варґасові. Дівчина простягнула руку, торкнулася револьвера, що лежав на табуреті поряд із ванною, і стала чекати, слухаючи плюскіт крапель, що падали з закрученого крана. Минуло кілька секунд. Голоси стихли. А може, й не було ніяких голосів. Однак за якусь мить почулися кроки, що віддалялися сходами вниз. «Мабуть, сусід, пішов на роботу», – подумала дівчина.
Вона поклала револьвер на табуретку й закурила, спостерігаючи, як цигарковий дим викреслює витинанки поміж її пальцями. Занурившись знов у ванну, Алісія спостерігала крізь вікно, як синяве покривало хмар суне по небу. Дівчина взяла книжку й розгорнула її на першій сторінці. Із кожною прочитаною сторінкою тривога, що опанувала її, потроху-потроху відступала. Незабаром Алісія втратила відчуття часу. Навіть Леандро не зміг би відшукати її в тих словесних нетрях, що їх завжди розгортала ця книжка перед її очима. Алісія всміхнулась і знову взялася до читання, почуваючись так, немовби повернулася додому. Вона могла б провести так цілий день. Або й ціле життя.
Вилізши з ванни, дівчина стала перед дзеркалом, спостерігаючи, як струминки пари здіймаються від її тіла. Темна пляма на правому стегні скидалася на отруйну квітку, що запустила своє коріння під шкіру. Алісія торкнулася пальцями старої рани й відчула легкий, попереджувальний біль. Дівчина розпустила волосся й намастила руки, ноги й живіт кремом з трояндовою водою, який колись у нападі підліткового шалу подарував їй Фернандіто і який мав цікаву назву «Péché Originel» [75]. Алісія саме верталася до спальні, коли світло зненацька з’явилося й усі лампи, які вона повмикала раніше, загорілися одночасно. Алісія приклала долоню до грудей і відчула, як серце калатає від ляку. Лаючись упівголоса, дівчина повимикала лампи одна за одною.
Відтак, гола, стала перед одежною шафою, розмірковуючи, що вибрати. Барселона може пробачити будь-що, окрім несмаку. Дівчина вбралася у спіднє, яке випрасувала й напарфумила Хесуса, і всміхнулася, уявивши консьєржку, що складає білизну й хреститься, дивуючись, що то таке тепер носять сучасні столичні панянки. Далі Алісія надягла прозорі нейлонові панчохи, які вона змусила Леандро купити, коли мала вдавати вишукану сеньйориту на вулиці Принца Берґарського або брати участь у якихось інших інтригах, що їх її начальник плів у салонах готелю «Рітц».
– А може, ти вдовольнишся звичайними? – запротестував був Леандро, побачивши ціну.
– У звичайних доручай завдання комусь іншому.
Змушувати Леандро витрачатися на дороге вбрання і книжки було чи не єдиною втіхою, яку давала їй ця робота. Сьогодні Алісія вирішила більше не випробовувати долі й надіти корсет. Затягнувши застібку трохи сильніше, ніж зазвичай, дівчина обернулася довкола своєї осі перед дзеркалом, оцінюючи, як прилягає до тіла це пристосування, яке, на думку Алісії, надавало їй схожості зі злою лялькою, маріонеткою з темною вродою. Вона ніяк не могла звикнути до цього образу, адже він натякав, що Леандро, по суті, мав рацію і дзеркало казало їй правду.
– Бракує тільки мотузочок, – промовила Алісія сама до себе.
На сьогодні вона вирішила обрати фіолетовий костюм офіційного крою й італійські туфлі, за які свого часу заплатила місячну платню у вишуканій взуттєвій крамниці на Рамбла-да-Каталунья, де продавчиня кликала її «дитинко». Потім Алісія старанно наклала макіяж і, довершуючи образ, нафарбувала губи темно-бордовою блискучою помадою, за що, без сумніву, не заслужила б на схвалення Леандро. Алісії не хотілося, щоб Варґас, коли вони зустрінуться, зауважив на її обличчі бодай натяк на слабкість. Роки служби навчили її, що скромність викликає підозріливість. Перш ніж вийти, дівчина востаннє глянула в дзеркало, що висіло в передпокої, і лишилася задоволеною своїм виглядом. «Ти розбила б серце сама собі, – подумала вона. – Якби в тебе воно було».
Надворі тільки-тільки займалося на світ, коли Алісія перетнула вулицю й підійшла до дверей «Ґран Кафе». Перш ніж зайти, вона помітила Ровіру, що вже чатував на розі. Філер-невдаха закутався шаликом аж до носа й потирав руки від холоду. Алісія хотіла було підійти й трохи зіпсувати йому настрій, але передумала. Ровіра махнув їй здалеку й поквапився зникнути з очей. Зайшовши до кафе, вона побачила, що Варґас уже чекає на неї за столиком, який, схоже, уже забронював за ними. Поліціянт поглинав чималий сандвіч зі свининою і помідором, похлебтуючи каву й переглядаючи список чисел, який йому вдалося дістати за допомогою таксидерміста. Почувши, що Алісія зайшла до кафе, поліціянт звів очі й оглянув її з голови до ніг. Дівчина мовчки сіла за столик.
– Ти дуже смачно пахнеш, наче пиріжок, –
