Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
– Доброго ранку!
У коридор визирнула копиця світлявого волосся, що, наче головний убір, трималася єдиним цілим на голові своєї власниці, одягнутої в квітчасту сукню й нафарбованої рум’янами, підібраними під колір вбрання.
– Доброго ранку, – привіталася Алісія. – Це контора адвоката Бріанса?
Сеньйорита підступила до неї на кілька кроків і здивовано оглянула відвідувачів.
– Так, це його контора. Тобто була його контора. Ми переїжджаємо. Чим ми можемо вам допомогти?
– Ми б хотіли поспілкуватися з паном адвокатом.
– Вам призначено?
– Боюся, що ні. Сеньйора Бріанса нема?
– Зазвичай він приходить трохи пізніше. І пан адвокат досі сеньйорито [77]. Якщо хочете, зачекайте внизу, у барі…
– Якщо ви не проти, ми б радніше зачекали тут. Багато поверхів підійматися.
Секретарка, зітхнувши, кивнула.
– Як забажаєте. Тут, як ви помітили, такий розгардіяш…
– Ми розуміємо, – втрутився Варґас. – І намагатимемося якомога менше вам заважати.
Солодка усмішка Алісії, а надто мужній Варґасів вигляд, схоже, розвіяли недовіру секретарки.
– Ідіть за мною, будь ласка.
Жінка провела їх довгим коридором, що перетинав увесь поверх. По обидва боки крізь прочинені двері можна було побачити приміщення, заставлені приготованими для переїзду коробками. Пил, що його здійняли всі ці пертурбації, лишив у повітрі серпанок блискотливих порошинок, що лоскотали в носі. Мандрівка поміж решток кораблетрощі завершилася в просторій кутовій кімнаті, що видавалася останнім бастіоном порядку в усій конторі.
– Будьте ласкаві сюди, – запросила їх секретарка.
Ця кімната являла собою ту дещицю, яка лишилася незайманою в усьому Бріансовому офісі. Уздовж стін громадилися стелажі з наваленими на них стосами тек, що лише якимось дивом утримували рівновагу. Справжнім витвором мистецтва був письмовий стіл зі шляхетної деревини, який мав такий вигляд, наче його вирятували з пожежі. За ним стояла шафа-вітрина, у якій зберігалося повне зібрання видань «Арансаді» [78], розставлених абияк.
Алісія та Варґас присіли на два табурети, поставлені біля вікна, що виходило на балкон, з якого видно було статую Милосердної Божої Матері, що здіймалася на маківці базиліки на другому боці вулиці.
– Можете попрохати в Діви Марії, щоб вона зглянулася на нас, бо на мої благання вона анітрохи не зважає, – мовила секретарка. – Як вас відрекомендувати?
– Хайме Валькáрсель разом із дружиною, – відказала Алісія швидше, ніж Варґас устиг оком змигнути.
Жінка діловито кивнула, однак її дещо лукавий погляд ковзнув по Варґасу, немовби вона хотіла привітати його зі значно молодшою дружиною і дати зрозуміти, що такому вродливому чоловікові, як він, можна пробачити цей грішок.
– Мене звати Пурі. До ваших послуг. Думаю, пан адвокат незабаром з’явиться. Чи можу я вам щось запропонувати, доки ви його чекаєте? Маріано, з бару, щоранку приносить мені «мадленки» [79] й каву з молоком у термосі, тому, якщо хочете…
– Я б не відмовився, – випалив Варґас.
Пурі задоволено всміхнулася.
– Уже несу.
Вона пішла, кокетливо вихляючи стегнами, що не сховалося від Варґасових очей.
– Маріано, «мадленки» – казна-що, – буркнула під ніс Алісія.
– Кожен завойовує серця тим, чим може.
– Яким дивом ти досі голодний, якщо недавно ум’яв ледь не ціле порося?
– У декого ще тече кров у жилах.
– Чи це часом не сеньйорита Пурі пробудила в тебі первісні інстинкти?
Перш ніж Варґас устиг відповісти, згадана особа повернулася з «мадленками» на тарелі й філіжанкою гарячої кави з молоком, яку Варґас охоче взяв.
– Пробачте, що частую вас не належним чином, але ми вже все поспаковували…
– Не турбуйтеся. Красно вам дякую.
– А чому ви переїжджаєте? – запитала Алісія.
– Власник хоче збільшити платню за оренду… Хапуга. Нехай його тепер зжеруть миші в порожньому будинку.
– Амінь, – погодився Варґас. – І куди ж ви перебираєтеся?
– Я й сама хотіла б це знати. У нас була усна домовленість із одним офісом тут недалечко, за поштою, але підготовчі роботи затрималися й ми тепер змушені чекати щонайменше місяць. Поки що все це поїде на меблевий склад у Пуебло-Нуево, який належить родині пана адвоката.
– А де ви будете працювати тим часом?
Пурі зітхнула.
– Тітка пана адвоката, що недавно померла, мала квартиру в пасажі Мальофрé, що в кварталі Саррія, і наразі так видається, що ми переїдемо туди. Як бачите, крутимося, як можемо…
Алісія та Варґас ще раз оглянули тепер уже колишній Бріансів кабінет, вбираючи ту атмосферу краху, якою він дихав. Очі Алісії затрималися на світлині в рамці, що видавалася пародією на випускне фото. На знімку було зображено чоловіка, очевидно юного Бріанса, оточеного людьми в лахмітті і змарнілими арештантами, закутими по руках і ногах. Під зображенням був підпис:
Фернандо Бріанс
Адвокат безнадійних справ
Алісія підвелася з табурета й підійшла, щоб роздивитися фотографію зблизька. Пурі приєдналася до неї, усміхаючись і похитуючи головою.
– Ось він перед вами, свята людина барселонської адвокатури… Багато років тому, коли він був молодий, так над ним пожартували однокурсники. Таким він лишається і зараз. І зауважте: йому цей жарт видається таким дотепним, що він навіть виставив фото на видному місці, де його можуть побачити клієнти…
– А хіба в пана адвоката немає клієнтів більш…
– Заможних?
– Платоспроможних.
– Є кілька, але досить донові Фернандо зустріти на вулиці якогось бідаху, полишеного Богом напризволяще, як він одразу тягне його до кабінету… Річ у тому, що пан адвокат – дуже добра душа. Тому так і поводиться.
– Не турбуйтеся, ми з тих, хто добре платить, – втрутився Варґас.
– Боже благослови вас. Як вам «мадленки»?
– Першокласні!
Тимчасом як Варґас на втіху Пурі влаштував практичну демонстрацію своєї невситимості, перед дверима до кабінету почувся гуркіт, наче хтось перечепився, а потім вибух голосної лайки. Пурі закотила очі.
– Пан адвокат зараз вас прийме.
Фернандо Бріанс мав вигляд шкільного учителя і носив уживаний костюм. Вузол своєї вицвілої краватки він, либонь, не перев’язував уже не один тиждень, а підошви його черевиків були такі відшліфовані, наче морська галька. Він був жвавий, стрункий і, попри поважний вік, зберіг пишну чуприну сивого волосся й проникливі очі, які ховалися за окулярами в чорній оправі, що ввійшли в моду перед війною. Він був схожий на барселонського адвоката так
