Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

алеєю старого віденського цвинтаря, надів капелюх і рушив до виходу. Алісія й Варґас навіть не поворухнулися, щоб обернутися за ним чи якимось іншим чином відреагувати на нього, але погляди їхні вп’ялися в постать, огорнуту імлавим світлом проектора. Широкі криси капелюха кидали тінь, однак недостатню, щоб приховати дивно блискучу, наче зі слонової кістки, поверхню його обличчя, схожого на обличчя манекена. Алісію сипонуло морозом за спиною. Варгас зачекав, доки незнайомець зникне за завісами, а тоді нахилився до дівчини.

– Мені здалося чи цей тип справді був у масці?

– Щось на кшталт цього, – підтвердила Алісія. – Ходімо, поки він не вислизнув від нас…

Аж тут, не встигли вони підвестися, як у кінотеатрі ввімкнули світло й фінальні титри зникли з екрана. Бріанс уже встав зі свого місця й просувався до бічного проходу. Будь-якої секунди по дорозі до виходу він міг звернути на них увагу.

– І що тепер? – пробурмотів Варґас, пригинаючи голову.

Алісія схопила його за потилицю й притягнула обличчя поліціянта до свого.

– Обійми мене, – прошепотіла вона.

Варґас обхопив її руками, наче невпевнений школяр, який робить це вперше. Алісія притулилася до нього, і вони сплелися в подобі потайного поцілунку, який тоді можна було побачити хіба що на задніх рядах кінотеатрів і в темних під’їздах опівночі. Губи їх ледь-ледь торкнулися. Варґас заплющив очі. Коли Бріанс уже покинув залу, Алісія м’яко відсторонила поліціянта.

– За ним.

Вийшовши з кінотеатру, вони помітили Бріанса, що віддалявся центральною алеєю в тому самому напрямку, звідки прийшов. Незнайомця з обличчям манекена не було й сліду. Метрів за двадцять від них Алісія помітила сходи, що виводили нагору, на перехрестя вулиць Бальмес і Пелайо. Вони поквапилися туди. Але тут праву ногу Алісії пройняв різкий біль, і дівчині перехопило дух. Варґас підтримав її під руку.

– Я не можу швидше, – вимовила Алісія. – Йди вперед. Хутчіш!

Варґас щодуху кинувся сходами нагору, доки дівчина лишилася стояти, прихилившись до стіни й віддихуючись. Виринувши на денне світло, поліціянт опинився серед рейваху, який панував на вулиці Бальмес. Варґас погано знав місто й не міг зорієнтуватися. Дорожній рух о тій годині був інтенсивний, і середмістя Барселони заполонило море автомобілів, автобусів і трамваїв. Потік перехожих сунув тротуаром під куряним світлом, що лилося згори. Варґас приклав руку дашком до чола, щоб затулитися від сонця, і обвів очима перехрестя, не зважаючи на поштовхи, що діставалися йому від натовпу. На якусь мить поліціянтові здалося, що тисячі чоловіків у чорних пальтах із капелюхами на голові розходяться навсібіч і йому ніколи не помітити незнайомця з кінотеатру.

Однак того виказало незвичне обличчя. Незнайомець на ту мить уже перейшов на другий бік вулиці й прямував до автомобіля, припаркованого на розі вулиці Берґара. Варґас спробував було перетнути вулицю, але зграя машин і шквал гудків повернули його на тротуар. Навпроти нього незнайомець сідав у автомобіль. Поліціянт розпізнав марку: «мерседес-бенц», модель, якій було вже щонайменше п’ятнадцять, а то й двадцять років. Коли світлофор загорівся зеленим, машина рушила і стала віддалятися. Варґас побіг за «мерседесом» і зумів добре його роздивитися, перш ніж він зник серед потоку інших автівок. Повернувшись до виходу з підземки, він перетнувся з міським гвардійцем, що дивився на поліціянта з осудом. Варґас подумав, що той, либонь, бачив, як він намагався перебігти вулицю на червоне, а потім кинувся по дорозі за машинами. Поліціянт покірливо кивнув і здійняв руку на знак вибачення. Алісія стояла на тротуарі, вичікувально поглядаючи на Варґаса.

– Як ти? – поцікавився той.

Дівчина проігнорувала запитання й нетерпляче струснула головою.

– Я встиг побачити, як він сів у машину. Чорний «мерседес», – повідомив Варґас.

– Номер запам’ятав?

Поліціянт кивнув у відповідь.

23

Шукаючи місця, щоб спокійно порозмовляти, вони зайшли до бару «Нурія» і сіли за столик біля вікна. Алісія замовила келих білого вина, уже другий за день. Вона закурила цигарку й утупилася очима в потік людей, що плинув униз Ла-Рамблою, немов дивилася на найбільший у світі акваріум. Варґас помітив, як тремтять її пальці, коли дівчина підносила келих до губ.

– Хочеш мене про щось остерегти? – запитала Алісія, не відводячи погляду від вікна.

– На здоров’я.

– Ти нічого не кажеш про чоловіка у масці. Ти думаєш те, що і я?

Поліціянт скептично знизав плечима.

– У доповіді про гаданий замах на Вальса в будинку Товариства красних мистецтв згадується чоловік із затуленим обличчям… – мовила Алісія.

– Може бути, – погодився Варґас. – Піду зроблю кілька дзвінків.

Лишившись на самоті, Алісія видихнула від болю і взялася рукою за стегно. Вона замислилася, чи не варто ковтнути півтаблетки, але відкинула цю думку. Скориставшись тим, що Варґас розмовляв по телефону в іншому кінці кав’ярні, дівчина дала знак офіціантові, щоб той приніс їй ще один келих вина й забрав перший, який вона спорожнила одним ковтком. Варґас повернувся за чверть години зі своїм невеличким нотатником у руці й блиском в очах, який віщував хороші новини.

– Нам пощастило. Автівка записана на товариство з обмеженою відповідальністю «Метробарна». Агентство з нерухомості. Принаймні так зазначено в реєстрі. Центральний офіс тут, у Барселоні. Проспект Ґрасія, номер шість.

– Це недалечко. Дай мені ще кілька хвилин, щоб оклигати, і підемо туди.

– Чому б тобі не піти додому трохи відпочити, Алісіє? А з цим я впораюся сам. Потім зайду до тебе й розповім, що з’ясував.

– Ти впевнений?

– Цілком. Ходімо.

Коли вони вийшли на Ла-Рамблу, небо нарешті прояснилося й блищало тою волошковою блакиттю, яка іноді кидає чар на барселонські зими, щоб переконати простодушних містян, що все буде гаразд.

– Прямцем додому, домовилися? Без зупинок на дозаправлення? Я ж бо тебе знаю, – попередив Варґас.

– Як накажеш. Гляди ж там, не розплутай усієї справи без мене, – відказала Алісія.

– Не турбуйся.

Алісія зачекала кілька хвилин, проводжаючи очима поліціянта, що прямував до площі Каталонії. Уже давно вона переконалася, що, перебільшуючи прояви болю й прибираючи нещасного вигляду Дами з камеліями, можна маніпулювати піддатливою та інфантильною натурою будь-якого чоловіка, який обов’язково мусить думати, ніби Алісія потребує його захисту й опіки. Власне, це стосувалося практично всіх представників чоловічої статі, окрім хіба що Леандро Монтальво, який навчив її більшості трюків зі свого арсеналу й безпомилково відчував ті, яких вона навчилася сама. Пересвідчившись, що позбулась Варґаса, Алісія змінила свій курс. Додому вона ще встигне. Їй потрібен був час, щоб поміркувати й поглянути на все із сутіні. А передусім було ще дещо, що вона хотіла зробити сама й по-своєму.

Офіс «Метробарни» розміщувався на останньому поверсі