Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Література – жорстока коханка, що легко забуває про тебе, – відказав Санчіс, відчиняючи двері на сходовий майданчик.

– Як і справедливість. На щастя, завжди є хтось на кшталт нас із вами, хто може освіжити пам’ять їм обом.

– Таким є життя, що передчасно забуває про всіх нас. Отож, якщо більше немає нічого, що я міг би для вас зробити…

– Ні, ще раз дуже дякую за вашу допомогу, сеньйоре Санчіс.

24

Вийшовши з будинку, Варґас помітив художника-аквареліста, який, збираючи вже своє начиння, курив люльку, гідну справжнього морського вовка. Поліціянт усміхнувся йому здалеку й підійшов.

– Овва, та це ж сам комісар Меґре! – вигукнув митець.

– Моє прізвище Варґас.

– Далмау, – відрекомендувався художник.

– Як справи, маестро Далмау? Уже закінчили вашу роботу?

– Роботу ніколи не вдасться закінчити. Штука полягає в тому, щоб угадати момент, коли треба лишити її незакінченою. Вона вам ще досі цікава?

Художник відгорнув ряднину, якою прикрив був полотно, і показав поліціянтові акварель.

– Здається, неначе це чийсь сон, – промовив Варґас.

– Якщо маєте бажання, цей сон стане вашим за десять дуро [81].

Поліціянт дістав гаманець. Очі художника засвітилися, немов жарини в його люльці. Варґас дістав стопесетову банкноту.

– Цього забагато.

Варґас похитав головою.

– Вважайте, що сьогодні я ваш меценат.

Художник узявся загортати картину в крафт-папір і перев’язувати мотузком.

– Вам цього вистачає на прожиття? – запитав Варґас.

– Поштові листівки з фотографіями неабияк мені нашкодили, однак ще досі лишаються люди зі смаком.

– Такі, як сеньйор Санчіс?

Художник підняв брову й підозріливо глянув на поліціянта.

– Щось це недобре тхне. Зараз ви, либонь, мене в щось уплутаєте.

– Давно вже Санчіс купляє у вас картини?

– Кілька років.

– І багато ви йому продали?

– Достатньо.

– Йому так до вподоби ваш стиль?

– Я гадаю, він купляє їх із жалощів. Він великодушна людина, принаймні як на банкіра.

– А може, у нього нечиста совість?

– Не в нього одного. У цій країні людей із нечистою совістю хоч греблю гати.

– Натякаєте на мене?

Далмау пробубонів щось собі під ніс і взявся складати мольберт.

– Уже йдете? А я гадав, що ви могли б розповісти мені дещо про сеньйора Санчіса.

– Слухайте-но, якщо хочете, я поверну вам гроші. А картину можете лишити собі. Повісите в котрійсь із катівень у комісаріаті.

– Ви заробили ці гроші. Вони ваші.

Художник завагався.

– Що вам треба від Санчіса? – запитав він.

– Нічого. Лише цікавлюся.

– Це саме казав і ваш колега. Усі ви одним миром мазані.

– Мій колега?

– Еге ж. Тільки не треба вдавати, ніби не розумієте, про що йде мова.

– Опишіть мені його. Може, у мене знайдеться для вас ще купюра, якщо ви мені допоможете.

– Нема що описувати. Такий самий душогуб, як і ви. Тільки в того ще пика була порізана.

– Він не сказав, як його звати?

– Так близько ми не знайомилися.

– І коли це сталося?

– Два чи три тижні тому.

– Тут?

– Атож, тут. На моєму робочому місці. Мені можна вже йти?

– Вам немає чого мене боятися, маестро.

– А я й не боюся. Вашого брата я вже перебоявся. Однак волію дихати іншим повітрям, якщо не заперечуєте.

– Ви були за ґратами?

Художник стиха зневажливо реготнув.

– Модело?

– Монтжуїк. Із тридцять дев’ятого по сорок третій. Ви всі нічого вже не зможете мені зробити такого, чого б зі мною не робили.

Варґас дістав гаманець, маючи намір видати другу частину плати, однак художник відштовхнув його руку. Відтак вийняв гроші, які йому Варґас вручив раніше, й кинув їх на тротуар. Після цього взяв складений мольберт і свою валізу з малярським приладдям і пішов геть, кульгаючи. Варґас спостерігав за художником, аж доки той не зник угорі проспекту Ґрасія. Потім опустився, щоб підібрати гроші з тротуару й рушив у протилежному напрямку з картиною під пахвою.

Іґнасіо Санчіс стояв коло вікна в залі для зібрань і спостерігав, як поліціянт розмовляє з акварелістом на вулиці. За кілька хвилин поліціянт рушив у напрямку до площі Каталонії, несучи під пахвою щось, схоже на картину, яку, либонь, придбав. Санчіс зачекав, доки він зникне серед натовпу, потім вийшов у коридор і попрямував до приймальні.

– Я вийду на кілька хвилин, Маріє Луїсо. Якщо зателефонує Лорка з мадридського офісу, з’єднай його з Хуанхо.

– Гаразд, сеньйоре Санчіс.

Директор не чекав на ліфт. Він спустився сходами, вийшов на вулицю й, відчувши холодний доторк вітерцю, усвідомив, що його чоло вкрите потом. Санчіс зайшов до кафе, що розміщувалося біля радіостанції «Барселона», на вулиці Каспе, і замовив собі кортадо [82]. Доки готували напій, він підійшов до телефона в глибині приміщення й набрав номер із пам’яті.

– Бріанс слухає, – відповів голос у слухавці.

– Поліціянт, який назвався Варґасом, щойно навідувався до мене.

Запала тривала мовчанка.

– Ти дзвониш зі свого кабінету? – запитав Бріанс.

– Звісно, що ні, – відказав Санчіс.

– До мене також приходили сьогодні вранці. Чоловік і дівчина. Стверджували, ніби мають Маташа на продаж.

– Ти знаєш, хто вони?

– Чоловік вочевидь із поліції. Дівчина мені геть не сподобалася. Щойно вони пішли, я зробив так, як ти казав. Зателефонував за номером, який ти мені дав, і відразу поклав слухавку, щоб дати знак Морґадо й зустрітися з ним, де завжди. Ми бачилися менше ніж годину тому. Я гадав, що він тебе вже попередив.

– Завадили непередбачені обставини. Йому довелося повернутися додому, – відказав Санчіс.

– Про що запитував поліціянт?

– Хотів знати про Морґадо. Молов бозна-яку нісенітницю про аварію. Мабуть, вони простежили за тобою.

Санчіс почув, як адвокат зітхнув.

– Як гадаєш, вони мають список?

– Не знаю. Але нам не можна ризикувати.

– Що мені робити? – запитав Бріанс.

– Не зустрічайся більше з Морґадо й не дзвони до нових вказівок. Якщо потрібно буде, я сам зв’яжуся з тобою. Повертайся до свого кабінету й працюй, наче нічого не сталося, – наказав Санчіс. – Бувши тобою, я на якийсь час зникнув би з міста.

Банкір повісив слухавку і, блідий, пройшов повз барну стійку.

– Агов, начальнику! Ваше кортадо, – гукнув його офіціант.

Санчіс поглянув на нього, наче не розуміючи, що тут узагалі робить, і вийшов із кафе.

25

Маурісіо Вальс бачив занадто багато смертей, щоб вірити, ніби далі щось є. Міністр відживає, повертаючись із чистилища антибіотиків, наркотичних ліків і безпросвітних кошмарів. Він розплющує очі, бачить убозтво своєї камери й відчуває, що одяг, який був на ньому, кудись зник. Вальс голий, загорнутий у покривало. Він