Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

Алісія дивилася на цю Беа й думала, що в іншому житті цілком могла би бути безтурботною, як янголятко, панночкою, об’єктом зітхань усіх довколишніх чоловіків, живим прикладом бездоганної дружини, що наче зійшла з рекламних плакатів модного одягу. Беа без задньої думки своєю чергою споглядала цю незнайомку, що видавалася темним відображенням її самої, тою Беа, якою вона ніколи б не змогла, чи то пак ніколи б не наважилася стати.

– Перепрошую за Хуліана, – промовила вона. – Він гадає, що всім у світі повинні подобатися крокодили так само, як йому. Ні, щоб любити цуценят чи ведмедиків, як інші дітлахи, чи…

– Це ознака доброго смаку, – сказала Алісія. – Усім іншим дітлахам подобається лише всіляка банальщина, еге ж?

Малюк енергійно закивав головою, неначе нарешті зустрів єдину рідну душу в усьому Всесвіті. Беа насупила чоло. Ця жінка скидалася на тих стилізованих лихих аж до нутра кісток відьом із тих оповідань, що так подобалися Хуліанові. Вона, либонь, неабияк припала до вподоби її синові, бо той потягнувся до незнайомки, мовби просячись на руки.

– Здається, ви завоювали його серце, – зауважила Беа. – Хуліан не піде до будь-кого…

Алісія безпорадно поглянула на хлопчика. Вона ніколи у своєму житті не тримала на руках дитини. І навіть не уявляла, як це робиться. Беа, либонь, відчула її замішання, тому що взяла Хуліана до себе на руки.

– У вас немає дітей? – запитала вона.

Алісія похитала головою.

«Либонь, вона їх їсть», – у нападі злостивості подумала Беа. Син далі причаровано дивився на незнайомку.

– Його звати Хуліаном?

– Так.

Алісія підійшла й нахилилася так, що її лице опинилося на рівні хлопчикової голівки. Хуліан радісно всміхнувся. Беа, здивована реакцією сина, дозволила йому простягнути руку до обличчя цієї незнайомки й торкнутися її щоки й губ. Беа здалося, що від цього лагідного доторку в очах жінки забриніли сльози. А може, це була лише гра світла. Жінка рвучко відсахнулася й відвернула обличчя.

Одягнута вона була вишукано і, наскільки Беа могла визначити, неабияк дорого. Це було те вбрання, подивитися на яке іноді зупиняєшся перед вітринами найвиборніших барселонських крамниць, а потім, наче вві сні, відходиш і йдеш геть. Незнайомка мала точену талію і дещо награний вираз обличчя. Губи її були нафарбовані так яскраво, як Беа ніколи не наважувалася фарбуватися для виходу в люди, лише іноді, тільки для Даніеля, коли той підпоював її мускатним вином і просив влаштувати те, що він називав «показом мод».

– Мені подобаються ваші черевички, – промовила Беа.

Незнайомка знову обернулася до неї і всміхнулась, зблиснувши білими зубами поміж яскраво-червоних губ. Хуліан незграбно плескав у долоньки, усім своїм виглядом показуючи, що йому подобається геть усе, від несказанно дорогих черевичків аж до оксамитових очей, що, здавалося, гіпнотизували, наче зміїні.

– Ви шукаєте якусь конкретну книжку?

– Навіть не знаю. Мені довелося під час переїзду лишити майже всі свої книжки, і тепер, повернувшись до Барселони, я почуваюся наче жертва кораблетрощі.

– Ви тутешня?

– Так, але кілька років жила в іншому місті.

– У Парижі?

– Парижі? Ні.

– Я так подумала через ваше вбрання. І через вигляд. Ви маєте вигляд справжньої парижанки.

Алісія глянула на малюка, який далі, немов приворожений, не відводив від неї очей, і кивнула, неначе здогадку про її паризьке походження висловив Хуліан, а не його мати.

– Ви знаєте Париж?

– Ні. Хіба що з книжок. Але наступного року ми поїдемо туди святкувати річницю весілля.

– Оце я розумію чоловік.

– О, він про це ще нічого не знає.

Беа нервово засміялася. Щось у погляді цієї жінки розв’язувало їй язика.

Алісія по-змовницьки їй підморгнула.

– Ще краще. Деякі справи надто важливі, щоб лишати їх на чоловіків.

– Ви вперше в нашій книгарні? – запитала Беа, прагнучи змінити тему.

– Ні. Власне кажучи, дитиною я часто сюди приходила разом із батьками. Тут мама купила мені мою першу книжку… Відтоді спливло вже багато років. Це було ще до війни. Але я дуже добре все пам’ятаю і подумала собі, що це місце найкраще підходить для того, щоб почати відновлювати свою втрачену бібліотеку.

Беа залоскотало передчуття майбутнього заробітку, на який натякнула покупчиня. Вони переживали тривалу посуху в продажах, і слова ці звучали для неї небесною музикою.

– Тут у нас ви знайдете все, що вам до вподоби, а що не знайдете, ми зможемо роздобути за кілька годин, щонайбільше днів.

– Тішуся це чути. Ви власниця?

– Я Беа. Це книгарня мого свекра, але ми тут усією родиною…

– Ви працюєте разом із чоловіком? От пощастило…

– Не впевнена, що він такої самої думки, – пожартувала Беа. – Ви одружена?

– Ні.

Беа сковтнула слину. Знову вона розпустила язика. Уже вдруге поставила ймовірній покупчині особисте запитання, що не стосується справи. Алісія прочитала стурбованість у її очах і всміхнулася.

– Не переймайтеся, Беа. Мене звати Алісія.

Покупчиня подала руку, і Беа її потиснула. Хуліан, користаючись нагодою, простягнув і своє рученя, щоб подивитися, що станеться. Алісія потиснула ручку і йому. Беа засміялася.

– Ви так добре ладнаєте з дітьми, що просто мусите надбати своїх.

Ледве слова ці злетіли з її губ, як дівчина прикусила собі язика.

«Беа, прошу тебе, заспокойся».

Жінка на ім’я Алісія, здавалося, не чула її, поринувши в споглядання полиць, заставлених книжками. Здійнявши руку, вона ледве не торкалася корінців, немовби прагнула погладити їх, але не наважувалася. Беа, користаючись із того, що покупчиня стала до неї спиною, ще раз ретельно оглянула жінку.

– До речі, на зібрання у нас є знижки…

– Можна я залишуся у вас жити? – запитала Алісія.

Беа засміялася знову, утім цього разу не надто щиро, і поглянула на сина, який вочевидь хоч зараз дав би ключі цій незнайомці.

– Стейнбек… – почула вона бурмотіння.

– У нас є нова збірка його оповідань. Щойно прибула…

Алісія взяла один із примірників, розгорнула його і прочитала кілька рядків навмання.

– Немовби читаєш музику з нот, – прошепотіла вона.

Беа вирішила, що покупчиня говорить сама до себе і що, поринувши в книжки, вона забула і про неї, і про малюка. Вона більше не турбувала Алісію, поки та роздивлялася по книгарні. Жінка час від часу брала з полички то одну книжку, то іншу і клала їх на прилавок, де за чверть години утворилася чималенька вежа.

– Ми також можемо влаштувати доставку додому…

– Не турбуйтеся, Беа. Сьогодні по обіді я пришлю когось по книжки.