Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Щось не бачу в тебе впевненості.

– Тому що її нема. Щось тут не сходиться.

– Що саме?

– Коли знатиму, одразу скажу тобі. Але мене не полишає враження, що ми дивимося на все з неправильного кута. Тільки не питай, звідки я це знаю. Внутрішній голос.

– У мене таке саме враження, – погодилася Алісія.

– Ти розповіси про це Леандро?

– Щось мені треба йому розповісти.

– Якщо дозволиш пораду, я б на твоєму місці вилучив Фернандіто з кінохроніки.

– Я й не збиралася згадувати про нього.

Незабаром почулися кроки згаданого персонажа, який чимдуж збігав сходами нагору.

– Ну ж бо, відчини йому. Та будь трохи привітнішим. Йому потрібен приклад справжнього чоловіка, щоб вирости у щось путнє.

Варґас струснув головою і відчинив двері. Фернандіто, збуджений, уже чекав на порозі з цигарками в руці.

– Проходь, пуцьвірінку. Клеопатра чекає на тебе.

Фернандіто кинувся віддавати цигарки. Алісія, усміхнувшись, відразу ж розпечатала пачку й узяла цигарку до рота. Хлопець поспішив дістати запальничку.

– Ти куриш, Фернандіто?

– Ні, ні… Я ношу її, щоб підсвітити: на половині сходових кліток нашого району темно хоч в око стрель.

– Чув, Варґасе? Є у Фернандіто нахили до детективного ремесла чи ні?

– Він справжній юний детектив Марлоу [86].

– Не зважай на нього, Фернандіто. Коли люди старішають, у них псується характер. Це все хінін у сивині.

– Кератин, – виправив її Варґас.

Алісія махнула рукою, показуючи хлопцеві, щоб він не звертав уваги на Варґаса.

– Можна тебе ще про щось попросити, Фернандіто?

– Я до ваших послуг.

– Ця послуга делікатнішого характеру. Твоє перше завдання.

– Я уважно вас слухаю.

– Тобі треба піти на проспект Ґрасія і відшукати будинок номер дев’ять.

Варґас дивився на дівчину з дедалі більшою тривогою. Алісія дала йому знак мовчати.

– Там розміщений офіс однієї компанії, що називається «Метробарна».

– Я знаю цю компанію.

– Он як?

– Їм належить половина будинків у нашому районі. Вони їх скуповують, викидають звідти старих дідусів і бабусь із мізерною компенсацією, а потім перепродують удесятеро дорожче.

– Ти бач, які спритники. Отож їхнім генеральним директором є такий собі Іґнасіо Санчіс. Я хочу, щоб ти стежив за кожним його кроком після того, як він вийде зі свого кабінету. Ти маєш перетворитися на його тінь. Розповідатимеш мені, куди він ходить, що робить, із ким зустрічається… Усе. Впораєшся з цим завданням разом зі своєю «веспою»?

– Вона королева доріг. Від нас із нею не втече навіть Нуволарі [87].

– Завтра, о цій самій годині ти прийдеш і розкажеш мені все, що дізнався. Запитання є?

Варґас підняв руку.

– Я мала на увазі Фернандіто.

– Мені все ясно, сеньйорито Алісіє.

– Тоді вперед. І ласкаво просимо до світу інтриг.

– Я вас не підведу. І вас, капітане.

Фернандіто негайно вирушив на пошуки пригод у світі детективних історій і загадок. Ошелешений Варґас не зводив очей із Алісії, що, мружачись, як кішка, з насолодою попихкувала цигаркою.

– Ти геть збожеволіла?

Алісія не відповіла. Звівши очі до вікна, вона спостерігала за хмаровищем, яке повзло з моря. Призахідне сонце почервонило його, але всередині густа чорна сітка оберталася каламутним вихором. Алісія помітила електричні спалахи, що зблискували між хмарами, немовби десь там запалили велетенські бенгальські вогні.

– Гроза наближається, – пробурмотів Варґас за її спиною.

– Я зголодніла, – виголосила Алісія, обертаючись до нього.

Поліціянт прибрав украй здивованого вигляду.

– Я вже гадав, що ніколи не почую це від тебе.

– Усе колись трапляється вперше. Запросиш мене на вечерю?

– Запросив би, та ба… Я віддав твоєму шанувальникові майже все, що мав. Завтра доведеться йти до банку по гроші.

– Може, хоча б перекусимо?

– Кажи де.

– Знаєш Барселонету?

– Мені наразі й звичайної Барселони вистачає.

– Як тобі смакує добра «бомба»?

– Перепрошую?

– Гостра. Не та, що з порохом.

– І чому це мені видається, що все це твої чергові каверзи?

29

Вони спускалися до порту під небом, зітканим із блискавиць. Ліс щогл хитався на вітрі, що дув із моря й пахнув електрикою.

– Зараз добряче вшкварить, – виголосив Варґас.

Вони минули велетенські склепінчасті ремонтні приміщення, схожі на старовинні базари, що вишикувалися вряд перед пристанню.

– Мій батько працював тут колись, – мовила дівчина, показуючи на припортові споруди.

Варґас спершу промовчав, чекаючи, що Алісія ще щось додасть, але зрештою таки сказав:

– Я гадав, що ти сирота.

– Я ж не народилася сиротою.

– Скільки тобі було, коли ти їх втратила? Твоїх батьків?

Алісія застібнула комір пальта й пришвидшила крок.

– Краще поквапмося, а то змокнемо, – кинула вона.

Перші краплини дощу почали падати, коли вони дісталися Барселонети. Краплі були важкі й окремішні, неначе водяні кулі, що розбивалися об бруківку й торохтіли по трамваях, що сунули проспектом уздовж набережної. Попереду Варґас побачив квартал, помережаний сіткою вузьких вуличок, накинутою на півострів, що глибоко вганявся в море й мав вигляд великого цвинтаря.

– Схоже на острів, – зауважив поліціянт.

– Ти не так уже й помиляєшся. Сьогодні це рибацький квартал.

– А раніше?

– Ти хочеш прослухати лекцію з історії?

– Треба ж якось розігнати апетит перед твоїми «бомбами»…

– Багато століть тому те, що ти бачиш перед собою, було морем, – відказала Алісія. – Із часом було споруджено перші моли й почала утворюватися наплавина з мулу, нанесеного морем на доки.

– А звідки ти це все знаєш?

– Із книжок. Тобі теж не завадило б якось зазирнути до них. Під час війни за іспанську спадщину [88] війська Філіпа V зруйнували значну частину кварталу Ла-Рібера, щоб спорудити укріплення на цитаделі. Після війни багато людей, що втратили свої домівки, переселилися сюди.

– Через це ви, барселонці, такі затяті монархісти?

– Через це, а також через те, що любимо чинити наперекір. Корисно для кровообігу.

Злива наскочила на них у вузенькому завулку, перед фасадом будинку, що на перший погляд здавався чимось середнім між портовою таверною і придорожнім баром: жодних престижних нагород він певніше за все не здобув би, однак від пахощів, що ішли звідти, прокидався неабиякий апетит. На вивісці був напис: «ЛА БОМБЕТА» [89].

Кілька завсідників, що різалися в карти, злегка підвели голови, коли пара зайшла досередини. Варґас зрозумів, що його ідентифікували як поліціянта, ледве він ступив до бару. Офіціант із не надто привітними манерами поглянув на них із-за барної стійки і показав на кутовий столик, оподалік від звичної клієнтури.

– Ніколи б не подумав, що це одне з твоїх улюблених місць, Алісіє.

– Ми прийшли сюди не за приємною