Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
– І, підозрюю, за чимось іще.
– Гаразд, дивися сюди.
– На що дивитися?
Алісія дістала з сумочки клаптик паперу й поклала його на стіл. Варґас упізнав наліпку, яку дівчина сьогодні вранці здерла з коробки з речами адвоката Бріанса.
– Адреса меблевого складу, де тимчасово зберігатимуться Бріансові папери й архів.
Поліціянт пустив очі під лоба.
– Не вдавай із себе святенника, Варґасе. Ти ж не сподівався, що нам усе звалиться готове.
– Я сподівався, що нам не доведеться порушувати закон.
Офіціант із грубими манерами став перед столиком і запитально поглянув на них.
– Принесіть нам чотири «бомби» і два пива, – замовила Алісія, не відводячи погляду від Варґаса.
– Бочкове чи «Естрелья»? [90]
– «Естрелья».
– Канапки з помідорами?
– Дві, будь ласка. Хліб трохи підсмажте.
Офіціант кивнув і пішов без дальших церемоній.
– Ніколи не міг зрозуміти, чому в Барселоні роблять канапки з помідорами, – промовив Варґас.
– А я не могла зрозуміти, чому більше ніде їх не роблять.
– Які в тебе ще сюрпризи заготовлено для мене, окрім незаконного проникнення до чужого житла?
– Якщо бути точним, це не житло, а склад. Я не думаю, що, окрім павуків і щурів, там ще хтось проживає.
– Ну і що тобі на це заперечити? Які ще думки блукають у твоїй диявольській голівці?
– Я розмірковую про того недоумка, з яким ти бачився, Каскоса. Вальсового підлеглого у видавництві «Аріадна».
– Того відкинутого зальотника?
– Пабло Каскос Буендія, – продекламувала Алісія. – Колишній наречений Беатріс Аґілар. Він ніяк не йде мені з голови. Тобі це не видається дивним?
– А що тут не дивного в цій справі?
– Усесильний міністр порпається в сімейному житті одного з барселонських книгарів…
– Ми ж з’ясували, чому він так цікавився Семпере: Вальс підозрював, що вони могли знати щось про Давида Мартіна, який своєю чергою міг стояти за всіма цими погрозами й спробами замахів, – пояснив Варґас.
– Нехай так, але що пов’язує Давида Мартіна з родиною Семпере? Яке їхнє значення у всій цій історії? – Алісія замислилася й по хвилі додала: – Щось тут є. У тому місці. У тій родині.
– І саме тому ти вирішила, нічого мені не сказавши, навідатися до книгарні «Семпере й сини»?
– Мені треба було купити щось почитати.
– Могла б купити собі коміксів. Наближатися до Семпере раніше часу може бути небезпечно.
– Ти боїшся родини книгарів?
– Я боюся, що ми сполохаємо зайця, перш ніж знатимемо, де ми.
– Я гадаю, ризик тут виправданий.
– Це ти вирішила одноособово.
– Ми з Беатріс Аґілар стали добрими приятельками, – сказала Алісія. – Диво, не дівчинка. Ти закохався б у неї з першого погляду.
– Алісіє…
Дівчина злостиво посміхнулася. Пиво й тареля з «бомбами» з’явилися саме вчасно, щоб перервати розмову. Варґас оглянув цей дивний витвір кулінарного мистецтва, щось на кшталт панірованої картопляної кулі з гострим м’ясним фаршем.
– І як оце їдять?
Алісія наштрикнула «бомбу» на виделку й угризла чималий кусень. Надворі шаленіла злива, й офіціант визирнув із дверей на вулицю, щоб поспостерігати за дощем. Варґас дивився, як Алісія жадібно поглинала наїдок. Щось було в ній таке, чого він раніше не помічав.
– Ти аж віджила під вечір…
Алісія ковтнула пива й поглянула йому в очі.
– Я нічна істота.
– Я й сам це тепер бачу.
30
Злива лишила за собою імлистий сповиток, що накрив вулиці Барселонети, зблискуючи у світлі ліхтарів. Коли Алісія з Варґасом вийшли на вулицю, падали тільки поодинокі краплини, а відлуння бурі затихало десь у далечині. Згідно з адресою, роздобутою Алісією під час візиту до Бріанса, меблевий склад, до якого адвокат вирішив перевезти своє рухоме майно, архіви та всякий непотріб, що назбирався за десятки років, розміщувався на території «Вапор Барсіно», колишньої фабрики з виробництва парових котлів і локомотивів, яку було закинуто під час громадянської війни. Не минуло й кількох хвилин ходи холодними й безлюдними вулицями, як вони опинилися перед входом до старої фабрики. Рейки залізничної колії бігли під ногами, зникаючи за огорожею. На вході здіймалися велетенські кам’яні двері з написом «ВАПОР БАРСІНО». Далі виднілася пустка з гаражами й розграбованими цехами, що височіли, немов надгробки на цвинтарі чудес доби парових машин.
– Ти впевнена, що це тут? – запитав Варґас.
Алісія кивнула й рушила вперед. Вони проминули локомотив, що лежав покинутий у величезній калюжі, з якої визирали якісь візки, труби й каркас несправного парового котла, де гніздилася зграйка мартинів. Птахи нерухомо дивилися на чужинців очима, що зблискували в півтемряві. На стовпах, розміщених уряд, трималося плетиво проводів, з якого звисали ліхтарі, що кидали тьмяне світло. Відділки цехів було пронумеровано й позначено дерев’яними табличками.
– Нам потрібен третій, – повідомила Алісія.
Варґас роззирнувся довкола. Кілька виголоднілих котів нявчали десь у пітьмі. Пахло вугіллям і сіркою. Вони пройшли повз покинуту вартівню.
– Хіба тут не мало би бути якогось сторожа?
– Гадаю, адвокат Бріанс вирішив зекономити, – припустила Алісія.
– Адвокат безнадійних справ, – пригадав Варґас. – Який змалку, такий і до останку…
Вони підійшли до відділку під номером три. Свіжі сліди коліс вантажівки, яка перевозила речі адвоката, зникали в багні перед скріпленими залізними штабами дерев’яними ворітьми, що перепиняли прохід. У воротах були прорізані менші двері, замкнені ланцюгом із іржавою колодкою завбільшки з кулак.
– Як будемо вдиратися всередину? – запитала Алісія.
– Ти ж не сподіваєшся, що я перекушу цей ланцюг? – запротестував Варґас.
– Не знаю. Зроби що-небудь.
Поліціянт дістав свій револьвер і засунув дуло в осердя замка.
– Відійди, – наказав він.
Алісія затулила вуха руками. Звук пострілу відлясками розлігся по території фабрики. Варґас вийняв дуло з замка, який, потягнувши за собою ланцюг, упав до його ніг. Поліціянт штовхнув двері ногою, і ті відчинилися.
У темряві, зітканій з павутини тіней, виднілися занедбані хатні скарби з безлічі осель. Під склепінчастою стелею звисала сітка проводів із голими лампочками. Варґас, простеживши за проводом, відшукав електричну коробку на стіні й натиснув головний умикач. Лампочки неквапно запалювалися одна за одною дрібками жовтавого миготливого світла, наче гірлянди на якомусь примарному ярмарку. Почулося тихе дзижчання електричного струму, немовби десь у темряві завис бджолиний рій.
Алісія з Варґасом рушили коридором, обабіч якого простяглися обгороджені металевою сіткою приміщення. Біля входу до кожного висіла табличка з номером партії, датою закінчення строку зберігання, а також ім’ям власника або назвою організації, якій належали речі. Кожна з тих комірок таїла в собі окремий маленький світ. У першій загорожі Алісія з Варґасом побачили цілу гору друкарських машинок, лічильних пристроїв та касових апаратів. У другій містилося величезне розмаїття розп’ять, статуй святих, сповідалень