Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
Пилка, яку тюремник лишив у камері, лежить тут. Вальс кілька разів розмірковував про те, щоб скористатися нею. Пробував натискати нею на пальці, які йому вже не належали. На початку Вальс відчував деякий біль. Тепер він уже нічого не відчуває, тільки огиду. Горло його надірване від криків, стогонів і благань змилосердитися. Він знає, що іноді хтось приходить і спостерігає за ним. Коли він спить. Коли марить. Зазвичай це чоловік у масці, Вальсів тюремник. Іншим разом це янгол, схожий на того, що його він бачив біля дверцят машини перед тим, як ніж перетяв Вальсові руку й міністр знепритомнів.
Щось пішло не так. Десь він помилився у своїх розрахунках і припущеннях. Мартіна тут не було, або ж він не хотів показуватися. Вальс знає, мусить вірити, що все це – справа рук Давида Мартіна, тому що тільки в його хворому мозку могла народитися думка вчинити з кимось таке.
– Перекажи Мартінові, що мені шкода, що я прошу пробачення… – тисячу разів благав він тюремника.
Усе марно. Мартін збирається лишити його помирати тут, гнити сантиметр за сантиметром і навіть не зволить бодай раз спуститися до цього льоху, щоб плюнути Вальсові в обличчя.
Якоїсь миті міністр знову непритомніє.
Вальс прокидається в калюжі власної сечі, переконаний, що зараз 1942 рік і він у замку Монтжуїк. Затруєна кров забрала в нього останні мізерні залишки здорового глузду. Вальс сміється. «Я ходив перевіряв камери й заснув у одній із них», – думає він. Аж тут він помічає, що до плеча причеплено не його руку. Вальса охоплює паніка. Він бачив достатньо трупів, і під час війни, і коли був комендантом в’язниці; немає потреби казати йому те, що він і сам знає: це рука мерця. Вальс повзе по підлозі камери, сподіваючись, що рука відчепиться, але вона волочиться слідом за ним. Він лупить нею по стіні, але рука не відпадає. Вальс не усвідомлює, що кричить: схопивши пилку, він починає пиляти руку вище зап’ястка. Плоть піддається, наче волога глина, але коли полотно пилки черкає по кістці, Вальса охоплює жахлива нудота. Однак він не зупиняється й щосили пиляє далі. Скрегіт кістки, яку розгризає метал, тоне в його витті. Під його ногами утворюється калюжа чорної крові. Вальс бачить, що рука тримається лише на клапті шкіри. Відтак хвилею накочується біль. Вальс пригадує, як маленьким хлопчиком він торкнувся оголеного проводу, з якого звисала лампочка в підвалі батьківського будинку. Він падає навзнак і відчуває, як щось підіймається горлянкою. Він не може дихати. Він задихається у власному блювотинні. Ще хвилина, і все. Вальс думає про Мерседес, усіма силами своєї істоти намагаючись викликати в уяві її образ.
Він ледве усвідомлює, що ґрати камери відчиняються й тюремник опускається навколішки перед ним із відром гарячої смоли. Чоловік бере Вальса за куксу й занурює її в смолу. Вальс відчуває, як полум’я палить його. Тюремник дивиться йому просто в очі.
– Тепер пригадуєш? – запитує він.
Вальс киває.
Тюремник встромлює йому в руку голку шприца. По жилах розливається холодна рідина, і у Вальсових думках постає образ чистої блакиті. Після другого уколу приходить спокій і глибокий, без жодного проблиску свідомості сон.
20
Її розбудив вітер, що свистів у шпаринах між вікнами й деренчав шибками. Годинник на нічному столику показував майже п’яту ранку. В Алісії вихопилося зітхання. І тільки тоді вона зауважила темряву.
Алісія пам’ятала, що перш ніж лягти подрімати кілька годин після своєї розмови з Леандро, вона лишила світло у вітальні й коридорі ввімкненим. Однак тепер усе помешкання було занурене в синюватий морок. Намацавши вмикач нічної лампи, дівчина натиснула його. Лампа не загорілася. Алісії здалося, що вона почула, як у вітальні хтось ходить і як стиха прочиняються двері. Дівчину пройняло холодом. Вона схопила револьвер, який провів ніч разом із нею на ліжку, і зняла його з запобіжника.
– Варґасе? – гукнула Алісія ламким голосом. – Це ти?
Її слова луною розійшлися по квартирі й лишилися без відповіді. Алісія відгорнула укривало, встала з ліжка і вийшла в коридор. Підлога під її босими ногами була холодною, наче лід. Наприкінці коридору, облямований чорнотою, виднівся прямокутник тьмяного світла, що линуло з вітальні. Здійнявши пістолет, Алісія помалу рушила вперед. Рука її тремтіла. Діставшись до вітальні, дівчина намацала лівою рукою вмикач і клацнула ним. Нічого не відбулося. Електрики не було у всьому будинку. Алісія роззирнулася, вдивляючись у кожен згусток темряви, в обриси меблів, у кутки вітальні, в яких заліг морок. У повітрі стояв терпкий запах. «Тютюн», – подумала Алісія. А може, це квіти у вазі на столі, які їй лишила Хесуса і які вже почали осипатися всохлими пелюстками. Не зауваживши ніякого руху, Алісія підійшла до комода й висунула першу шухляду. Там дівчина знайшла пачку свічок і коробку сірників, які лежали там, либонь, ще відтоді, як Леандро забрав її до Мадрида. Алісія запалила свічку й піднесла її. Відтак поволі рушила помешканням, тримаючи свічку в одній руці, а револьвер у другій. Підійшовши до вхідних дверей, Алісія переконалася, що вони замкнені. Дівчина спробувала викинути з думок образ Ломани, що, посміхаючись, із різницьким ножем у руках, застиг, наче воскова статуя, чекаючи на неї всередині шафи або за якимись дверима.
Обійшовши всі закамарки й закапелки в квартирі й пересвідчившись, що там немає нікого, Алісія взяла з вітальні один зі стільців і підперла ним вхідні двері. Потім, лишивши свічку на столі, підійшла до вікна, що виходило на вулицю. Увесь квартал був занурений у передранкову сутінь. Зубчасті обриси дахів і голуб’ятників вимальовувалися на тлі каламутної си́няви, предтечі світанку. Алісія притулила обличчя до шибки і стала вдивлятися в тіні на вулиці. Під арками під’їзду «Ла Мануаль Альпарґатера» блимала жаринка світла. Кинутий недокурок. Алісії хотілося вірити, що йдеться лише про того нещасливця Ровіру, який змушений був вартувати на своєму посту вже о такій ранній годині. Дівчина відійшла від вікна й узяла ще кілька свічок
