Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
– Доброго дня! Що я можу вам запропонувати?
– Добрий день! Я хотіла би поговорити з Матіасом, якщо можна, – відказала Алісія.
Богомолиця подвоїла дозу підозріливості у своєму погляді.
– Із якого приводу?
– Із приводу консультації з технічних питань.
– А можу я поцікавитися, хто запитує?
– Алісія Ґріс.
Богомолиця ще раз ретельно оглянула дівчину й, несхвально закопиливши губи, неспішно попрямувала до підсобного приміщення.
– Ти відкриваєш мені нову Барселону, страх яку гостинну й привітну, – пробурмотів Варґас. – Може, мені перебратися сюди?
– Тобі бракує опудал у столиці?
– Якби ж то! Там якраз звірі ще які живі. Хто такий цей Матіас? Колишній наречений?
– Радше претендент.
– Важковаговик?
– Ні, перебувається в напівлегкій. Матіас – спеціаліст у своїй галузі. Тут у нього найкращі лупи в місті, а сам він має найгостріші очі.
– А відьма?
– Якщо не помиляюся, її звати Серафіна. Кілька років тому вона була його нареченою. Зараз, мабуть, дружина.
– Котрогось дня він, либонь, виготовить із неї опудало, яке можна буде поставити поруч із левами, щоб нагнати більше жаху на відвідувачів музею…
– Алісіє! – почувся сповнений ейфорії голос Матіаса.
Таксидерміст вийшов до них із теплою усмішкою на вустах. Матіас був миршавим чоловічком із нервовим виразом на обличчі. Вбраний він був у білий халат і мав окуляри з круглими скельцями, за якими його очі здавалися більшими і які надавали йому дещо кумедного вигляду.
– Скільки літ, скільки зим! – Матіас вочевидь був схвильований зустріччю. – Я гадав, ти вже не живеш у Барселоні. Коли ти повернулася?
Серафіна з очима чорними, як смола, і не надто приязним виразом на обличчі стежила за ними, наполовину заховавшись за фіранкою, якою запиналася підсобка.
– Матіасе, це мій колега, дон Хуан Мануель Варґас.
Таксидерміст простягнув руку, тим часом пильно вивчаючи поліціянта.
– Ваша колекція вражає, доне Матіас.
– О, більшість екземплярів залишилися ще від сеньйора Солера, засновника майстерні. Мого навчителя.
– Матіас дуже скромний, – втрутилася Алісія. – Розкажи про бика.
Чоловік сором’язливо захитав головою.
– Невже ви робите опудала і з бойових биків? – запитав Варґас.
– Немає замовлення, із яким Матіас не впорався б, – взяла слово Алісія. – Кілька років тому до майстерні прийшов відомий матадор і замовив Матіасові зробити опудало зі звірюки вагою понад півтонни, яку він того дня здолав на арені «Монументаль». Матадор хотів подарувати його кінозірці, в яку був нестямно закоханий… Чи не в Аву Ґарднер [71], Матіасе?
– Чого тільки не зробиш заради жінок, еге ж? – промовив Матіас, який вочевидь волів не заглиблюватися в цю тему.
Серафіна погрозливо кахикнула зі свого спостережного посту, і таксидерміст відразу виструнчився, а усмішка зійшла з його лиця.
– Що я можу зробити для вас? Хочете увічнити якусь тваринку? Домашнього улюбленця чи пам’ятний мисливський трофей?
– По правді сказати, – почала Алісія, – наше прохання до тебе трохи незвичне.
– Усе незвичне тут стає звичним. Кілька місяців тому сам Сальвадор Далі переступив поріг цієї майстерні й запитав, чи ми не можемо зробити опудала з двохсот тисяч мурах. Я не жартую. Коли я сказав йому, що мені це видається неможливим, митець запропонував зобразити портрет моєї Серафіни посеред комах і кардиналів на запрестольному образі. Геній, що тут казати. Отже, як бачите, ми тут не нудьгуємо…
Алісія дістала з сумочки сторінку з нотатника й розгорнула її.
– Ми хочемо попросити тебе, щоб ти зі своїми лінзами допоміг нам роздивитися текст, відтиснений на цій сторінці.
Матіас обережно взяв аркуш паперу й поглянув на нього проти світла.
– Завжди ти зі своїми загадками, Алісіє! Проходьте до майстерні. Зараз подивимося, чим я можу вам допомогти.
Майстерня й лабораторія таксидерміста скидалася на невеличку печеру, повну всіляких алхімічних див. Зі стелі на металевому дроті звисав повноцінний аламбік [72] із лінзами й лампочками. Стіни було заставлено шафками зі скляними дверцятами, за якими можна було побачити численні пляшечки з хімічними розчинами. По боках розміщувалися величезні анатомічні схеми, що демонстрували нутрощі, скелети і м’язи щонайрізноманітніших створінь. Посередині майстерні, що мала вигляд хірургічної палати для чужопланетних прибульців, стояли два великі робочі столи з мармуровими стільницями, а довкола них розміщувалися невеличкі металеві столики, накриті яскраво-червоною тканиною; на них лежав набір хірургічних інструментів, найдивовижніший із усіх, які Варґас будь-коли бачив.
– Не зважайте на запах, – попередив їх таксидерміст. – За кілька хвилин ви призвичаїтеся й не будете нічого помічати.
Сумніваючись, що так воно станеться, однак не бажаючи суперечити Матіасові, Алісія сіла на запропонований їй стілець біля одного зі столів і тепло всміхнулася, чудово усвідомлюючи ті сподівання, якими світилося обличчя її колишнього залицяльника.
– Серафіна ніколи не заходить сюди. Каже, тут смердить мертвечиною. А ось я тут відпружуюся. У моїй майстерні все можна побачити таким, як воно є, без вигадок і прикрас.
Матіас узяв аркуш, поклав його на скляну дощечку й розрівняв. Перемикачем, що розміщувався біля мармурової стільниці, таксидерміст послабив загальне освітлення, лишивши їх у півсутіні, і водночас увімкнув кілька ламп, що звисали зі стелі. Потім узявся за поличку, підвішену на блоках, і наблизив до стільниці набір лінз у металевих держаках.
– Ти навіть не попрощалася, – промовив він, не відриваючи очей від роботи. – Я дізнався від консьєржки. Хесуси.
– Усе сталося доволі швидко.
– Розумію.
Матіас розмістив скляну дощечку між однією з ламп і збільшувальною лінзою. У промені світла проявилися відтиски на папері.
– Якісь числа, – промовив Матіас.
Таксидерміст повернув лінзу під іншим кутом і ще раз ретельно придивився до аркуша.
– Можна крапнути на папір контрастною речовиною, але вона напевне його пошкодить, і якась частина цифр може втратитися… – зауважив він.
Варґас підійшов до письмового столу в кутку приміщення й узяв кілька аркушів паперу й олівець.
– Ви дозволите? – запитав він.
– Звісно. Почувайтеся, як у себе вдома.
Поліціянт підійшов до мармурової стільниці й, приклавши око до лінзи, узявся переписувати числа.
– Схоже на серійні номери, – висловив думку Матіас.
– Чому ти так гадаєш? – зажадала знати Алісія.
– Вони взаємопов’язані. Якщо поглянути на перші три цифри в лівому стовпчику, складається враження, що це якась серія. Решта теж ідуть у якійсь послідовності. І тільки дві останні цифри змінюються що три-чотири числа. – Матіас іронічно подивився на них. – Гадаю, не варто й питати, над чим ви працюєте, еге ж?
– Я лише підлеглий, – відказав Варґас, далі копіюючи цифри.
Таксидерміст кивнув і поглянув на Алісію.
– Я б надіслав тобі запрошення на весілля, але не знав, на яку адресу.
– Мені шкода, Матіасе.
– Це не має значення. Час усе лікує, правда?
– Так кажуть.
– А ти як? Задоволена?
– Як