Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Доброго дня, я Хуан Мануель Варґас із Центрального управління. Кілька хвилин тому я розмовляв із Лінаресом. Він мені сказав, що зателефонує вам і попередить про мій приїзд.

Флоренсіо кивнув.

– Але капітан Лінарес не попередив мене, що ви будете не один.

– Ця сеньйорита – моя небога Маргарита, що люб’язно погодилася бути моєю провідницею і секретаркою під час перебування у Графському Місті [70]. Невже Лінарес не згадав про неї?

Флоренсіо похитав головою, вивчаючи очима Алісію.

– Маргарито, привітайся з доном Флоренсіо. Флоренсіо, еге ж? Повновладний пан і господар Секції 13.

Алісія ступила кілька кроків до охоронця й сором’язливо подала йому руку. Флоренсіо насупив чоло, однак вирішив не заперечувати.

– Проходьте.

Сторож провів їх до головних дверей і запросив усередину.

– Давно ви вже тут працюєте, Флоренсіо? – запитав Варґас.

– Кілька років. До цього десять років сторожив трупи.

Варґас збентежено поглянув на Флоренсіо.

– У морзі, – пояснив той. – Прошу за мною, коли ваша ласка. Те, що вам потрібно, у новому павільйоні. Я вже все приготував.

Те, що знадвору здавалося величезною занедбаною залізничною станцією, усередині виявилося просторою базилікою, межі якої губилися в безмірі. Освітлювалося приміщення підвішеними гірляндою електричними лампочками, що надавали півтемряві золотистого відтінку. Флоренсіо вів своїх гостей незчисленними галереями, заповненими всіляким приладдям, ящиками й скринями. Алісія мимохідь зауважила колекцію тваринячих опудал і цілу армію манекенів. А також меблі, велосипеди, зброю, картини, релігійні статуї. Була навіть секція, спеціально відведена для якихось примарних постатей, – схоже, автоматичних святкових фігурок.

Флоренсіо, мабуть, помітивши зачудований погляд Алісії, з яким вона вбирала атмосферу цього місця, підійшов до дівчини і вказав на щось, що видавалося ярмарковою яткою.

– Ви не повірите, що у нас тут є. Іноді мені самому не віриться.

Що далі вони просувалися переплетінням коридорів, то виразніше чувся дивний монотонний звук, схожий на виття якихось тварин. На мить Алісії здалося, що вони продираються крізь джунглі, населені тропічними птахами й великими кішками, що стежать за ними. Флоренсіо, насолоджуючись тим спантеличенням, яке прочитав на їхніх обличчях, по-дитячому розсміявся.

– Ні-ні. Ви не збожеволіли, хоча тут запросто можна схибнутися й не помітити, – промовив він. – Звук іде з зоопарку, який тут відразу за стіною. Звідти й увесь цей галас. Слони, леви, папуги. Уночі починають вити пантери так, що волосся стає дибки. Але найгірше – це мавпи. Геть як люди, тільки без усієї цієї комедії. Сюди, будь ласка. Ми вже майже прийшли…

Автомобіль було накрито тонкою парусиною, крізь яку промальовувалися його контури. Флоренсіо вправним рухом стягнув накидку і склав її. Він уже встиг поставити два ліхтарі на триногах по обидва боки машини. Щойно сторож увімкнув їх у подовжувач, під’єднаний до електромережі, ліхтарі спалахнули двома снопами яскравого жовтуватого світла, що перетворили машину на скульптуру з блискучого металу. Задоволений результатами своєї сценографічної праці, Флоренсіо відчинив усі четверо дверцят і шанобливо відступив на кілька кроків.

– Ось, прошу вас, – оголосив сторож.

– А у вас часом немає напохваті експертного звіту? – запитав Варґас.

Флоренсіо кивнув.

– Він у моєму кабінеті. Зараз я принесу.

Сторож метнувся по звіт, ледве не злітаючи над підлогою.

– Сідай на місце пасажира, – наказав Варґас.

– Слухаюсь, любий дядечку.

Перше, що зауважила Алісія, – це запах. Вона звела очі на Варґаса, і той кивнув.

– Порох, – промовив він.

Поліціянт указав на темні плями засохлої крові, якими було забризкано пасажирське сидіння.

– Для вогнепального поранення замало крові, – визначила Алісія. – Хіба, може, лише зачепило…

Варґас повільно похитав головою.

– Постріл лишив би отвір у машині, а куля застрягла б у кузові чи сидіннях. Ця кров очевидно з іншого поранення, можливо, холодною зброєю. Або від удару.

Поліціянт торкнувся пальцями невеличких позначок на спинці сидіння.

– Пропалини, – пробурмотів він. – Стріляли зсередини.

Алісія встала з сидіння й узялася за віконну ручку. Коли вона її покрутила, піднялося лише кілька уламків довкола круглого отвору. На підлозі під віконцем лежали дрібні шматочки потовченого скла.

– Подивися на це!

Кілька хвилин вони мовчки щонайретельніше оглядали машину. Місцева поліція сумлінно попрацювала, не лишивши їм нічого цікавого, окрім стосика пошарпаних дорожніх мап у бардачку й відривного нотатника без обкладинки. Алісія прогорнула сторінки.

– Є щось? – запитав Варґас.

– Порожньо.

Флоренсіо, який уже непомітно повернувся з експертним звітом, спостерігав за ними, стоячи в темряві.

– Хоч віником мети, еге ж? – запитав він.

– У машині було щось, коли її сюди доставили?

Флоренсіо простягнув їм експертний звіт.

– Коли її сюди доставили, усе було так, як зараз.

Варґас узяв звіт і взявся переглядати перелік описаних речей.

– Це нормально? – поцікавилася Алісія.

– Перепрошую? – послужливо перепитав Флоренсіо.

– Я запитую, чи нормально те, що машину тут не оглядали.

– Це залежить. Зазвичай перший огляд робиться на місці, а потім ще один, детальніший, уже тут.

– Цей другий огляд проводився?

– Ні, як мені відомо.

– Тут у звіті сказано, що машину знайшли на Водній магістралі. Там жвавий рух? – запитав Варґас.

– Ні, це кілька кілометрів ґрунтової дороги, що петляє схилом гори, – відказав Флоренсіо. – Тому, власне кажучи, це ніяка не магістраль, і води там також нема.

Пояснення призначалося Варґасові, але, сказавши це, сторож підморгнув Алісії. Та мило йому всміхнулася.

– Слідчі вважають, що події відбулися в іншому місці, а машину пригнали туди й покинули вже після всього, – додав Флоренсіо.

– Є якісь здогадки?

– Вони знайшли трохи дрібної жорстви на протекторі шин. Вапнистої, не такої, як на Водній магістралі.

– Отже?

– Якщо ви запитаєте у слідчих, вони скажуть, що є кілька десятків місць, де можна натрапити на таку жорству.

– А якщо ми запитаємо вас, Флоренсіо? – промовила Алісія.

– Садова територія. Може, парк. Може, внутрішній дворик якогось маєтку.

– Я бачу, ви вдвох уже розплутали всю справу, – утрутився Варґас, показуючи на звіт. – Але чи можу я вас просити, Флоренсіо, зробити копію з цього звіту?

– Це і є копія. Можете лишити її собі. Я можу вам ще чимось прислужитися?

– Будьте ласкаві, викличте нам таксі…

14

У таксі Варґас не розтуляв рота, утупивши погляд у вікно: його поганий настрій, немов отруйні випари, поширювався в повітрі. Алісія м’яко штовхнула його коліном.

– Збадьорися, чоловіче, ми їдемо до «Каса Леопольдо».

– Нас примушують марнувати час, – пробурмотів Варґас.

– Це тебе дивує?

Поліціянт розлючено глянув на дівчину. Алісія безтурботно всміхнулася.

– Ласкаво просимо до Барселони.

– Не розумію, чого ти так тішишся.

Алісія розщіпнула свою сумочку й дістала звідти нотатник, який знайшла у Вальсовому автомобілі. Варґас зітхнув.

– Скажи мені, що це не те, що я думаю.

– У тебе вже прокидається апетит?

– Якщо не зважати на