Тунель - Бернгард Келлерман

Сповнені хвилювань останні місяці, суди не зламали Аллана. Проте в'язниця в Атланті підточила його здоров'я. Відірваний від життя й позбавлений можливості діяти, такий чоловік, як Аллан, повинен був загинути, як машина, що виходить з ладу, коли тривалий час не працює. Він утратив спокій, погано спав. Його долали кошмарні сни, і вранці він прокидався розбитий. Тунель переслідував його жахами. Він чув уві сні гуркіт, океан заливав штольні, і вода несла тисячі людей, немов потоплених тварин, до устя тунелю. Тунель засмоктував усе, ніби величезна вирва; він поглинав машинні зали й будівлі, в безодню сповзало Тунельне. Пароплави, вода, земля... Перехилявся й осідав Нью-Йорк. Місто палало яскравим полум'ям, будинки плавилися, а він, Аллан, тікав по дахах. Він бачив С. Вулфа, розтятого натроє, і кожна з трьох частин жила й благала його, Аллана, зглянутися...

Верховний суд визнав Аллана невинним. Виправдальний вирок публіка зустріла з тріумфом. Етель Ллойд розмахувала хустинкою, мов прапором. Аллан мусив іти до свого автомобіля під захистом — його розірвали б на шматки, аби лиш дістати що-небудь на згадку. Вулицями, що прилягали до будівлі суду, могутньо котилося:

— Мак Аллан! Мак Аллан!

Вітер повіяв з іншого боку.

А в Аллана було тільки одне бажання, за яке він чіплявся з останніх своїх сил: зостатися самому, нікого не бачити й не чути...

Він вирушив до Мак-Сіті.

ЧАСТИНА ШОСТА

1

Тунель був мертвий.

Кроки далеко відлунювали в порожніх штольнях, а голос гримів, як у льоху. На станціях день і ніч розмірено співали машини, що їх обслуговували мовчазні, озлоблені інженери. Поїзди дуже рідко в'їздили з брязкотом у тунель і виїздили з нього. Тільки в підводній розколині все ще роїлися робітники Пітсбурзької компанії ливарно-афінажних заводів. Мак-Сіті було закурене, безлюдне, вимерле. У повітрі, звичайно сповненому скреготу бетономішалок і гуркоту поїздів, стояла тиша, земля вже не двигтіла. В порту повклякали рядами мертві пароплави. Машинні зали, що сяяли колись, мов казкові палаци, тепер усі до одного були огорнені пітьмою, чорні й безживні, як руїни. Вогонь маяка в порту погас.

Аллан жив на шостому поверсі адміністративної будівлі. Його вікна виходили на море запорошених залізничних колій, що осиротіло тяглися вдалину. В перші тижні Аллан узагалі не виходив надвір. Потім спустився на кілька тижнів у штольні. Ні з ким, крім Штрома, він не спілкувався. Друзів у Тунельному він не мав. Хоббі вже давно виїхав з вілли: він покинув свою роботу й купив ферму в Мені. У листопаді Аллан мав тригодинну розмову зі старим Ллойдом, після якої втратив останню надію. Зневірений, з гіркотою на серці він ще того самого дня вийшов на синдикатському пароплаві в море. Аллан відвідав океанські і європейські станції, і газети надрукували коротенькі повідомлення про це. Але ніхто їх не читав. Мак Аллан був мертвий, як і тунель. Над світом сяяли нові імена.

Коли навесні Аллан повернувся до Мак-Сіті, це вже нікого не цікавило. Нікого, крім Етель Ллойд!

Вона кілька тижнів чекала його візиту до батька. Та Аллан усе не давав про себе знати, і тоді Етель надіслала йому коротенького люб'язного листа: вона, мовляв, дізналася, що Мак повернувся, і вони з батьком були б дуже раді бачити його в себе; якнайщиріші вітання!

Однак Аллан не відповів.

Етель була здивована й почувала себе ображеною. Вона викликала найкращого нью-йоркського детектива й доручила йому негайно розвідати все про Аллана. Другого дня детектив повідомив їй, що Аллан день при дні працює в тунелі. Між сьомою і дванадцятою вечора він звичайно повертається додому. Живе цілком замкнуто, цурається людей і після повернення до міста ще нікого не прийняв. Потрапити до нього можна тільки через Штрома, а цього вблагати важче, ніж тюремника.

Ще того самого дня Етель приїхала надвечір до мертвого Мак-Сіті, щоб побачитися з Алланом. Їй сказали звернутися до містера Штрома. Етель була до такого готова. З цим Штромом вона вже якось упорається! Етель бачила того інженера на процесі Аллана. Вона ненавиділа Штрома й воднораз захоплювалася ним. Його холодна жорстокість і зневага до людей будили в ній відразу, але мужність цього чоловіка викликала у неї захват. Сьогодні він матиме справу з Етель Ллойд! Вбралася вона вишукано: хутро з сибірської чорнобурки, на шапочці — лисяча голова й лапи. Етель напустила на себе якомога звабливішого й переможного вигляду, впевнена, що вмить зачарує Штрома.

— Я маю честь розмовляти з містером Штромом? — почала вона запобігливим голосом.— Мене звати Етель Ллойд. Я хочу відвідати містера Аллана.

Одначе Штром і бровою не повів. Ні всемогутнє прізвище, ні чорнобурка, ані чарівна усмішка на вустах Етель не справили на нього ні найменшого враження. Етель із прикрістю відчула, що її присутність навіює на чоловіка смертельну нудьгу.

— Містер Аллан у тунелі,— холодно сказав Штром.

Його погляд і така зухвала брехня обурили Етель. Вона ту ж мить скинула маску люб'язності й аж побіліла від гніву.

— Ви брешете! — відповіла Етель і, ледве стримуючи обурення, всміхнулася.— Щойно мені сказали, що він тут.

Штром був незворушний.

— Я не можу примусити вас повірити мені. Бувайте здорові! — кинув він.

Це було все.

Такого з Етель Ллойд іще не траплялося. Бліда, тремтячи від люті, вона відповіла:

— Ви ще про мене згадаєте, добродію! До сьогодні так нахабно розмовляти зі мною не зважувався ніхто! Настане день, коли я виставлю вас за двері! Ви чуєте?!

— Тоді я не марнуватиму стільки слів, як оце ви, міс Ллойд! — холодно відказав Штром.

Етель зиркнула в його крижані, наче скляні, очі й мертвотне обличчя. Їй хотілося відверто йому заявити, що він не джентльмен, але вона опанувала себе й промовчала. Тільки кинула на нього сповнений глибокої зневаги погляд — о, то був погляд! — і пішла.

Спускаючись сходами зі сльозами гніву в очах, Етель думала: «Цей тритон теж, видно, схибнувся. Вони всі схибнулися на цьому тунелі — Хоббі, Аллан... Досить лише кілька років попрацювати в тунелі — і чоловік схибнувся».

Повертаючись в автомобілі до Нью-Йорка, Етель плакала від гніву й розчарування. Вона мала намір усіма своїми чарами покорити отого Штрома, за яким ховався Аллан, але від його холодного, зухвалого погляду її самовладання враз як вітром звіяло. Етель плакала від люті, згадуючи погану свою тактику. «Ну, той тип знатиме, хто така Етель