Амадока - Софія Юріївна Андрухович

щойно відкрилася при вулиці Колійовій. Мама привела її одного дня до шпиталю на вулиці Під вербами, де Іда Кріґель чекала на них у садку навпроти входу. Зена Фрасуляк хотіла, щоб Уляна вчилася на медсестру. Іда запропонувала взяти дівчинку до себе — копійку навряд чи заробить, але зможе зрозуміти, чи взагалі надається до цієї справи.

Уляна не мала сумнівів, що не надається. Але загалом їй було байдуже. Їй подобався садок навколо шпиталю, а одноманітні завдання, які вона отримувала (помити підлогу, нарізати рівні відтинки марлі, прокип’ятити в кюветах грушки, простерилізувати скляні й металеві інструменти з допомогою спирту чи карболової кислоти), надавали бодай якоїсь форми її життю. Вона давно вже не знала, чого б хотіла. Ще рік тому все було інакше: вона так само не знала, чого можна хотіти від життя, крім їжі і нового вбрання, але значна частина її існування приносила їй радість без жодної причини.

Іда її хвалила. Казала матері, що вже навіть кілька лікарів помітили спритні Улянині руки. Директор шпиталю спочатку був лихий на панну Кріґель, яка насмілилася без дозволу взяти собі помічницю, але головний лікар втомлено махнув на нього рукою: нехай собі побуде, вона тут нікому не заважає.

Іда Уляні подобалася. Вона видавалася такою беземоційною, такою досконало витриманою у всіх своїх діях, у всіх виявах — жодного хвилювання, нервів, поспіху. Все чітко й акуратно, саме так, як і має бути. Інтерн Щіпаняк явно був у неї закоханий, шукаючи найбезглуздіших приводів, щоби побачитися бодай на кілька секунд, але Іда з усією бездоганністю свого виховання вдавала, що нічого не помічає, що нічого не відбувається, що Вітольд поводиться цілком нормально.

Уляна не розуміла тільки Ідиної прив’язаности до пацієнтів. Вона спостерігала, як панна Кріґель стурбовано оглядає їхні рани, як придивляється до їхніх облич і наслухає подих, з якою тривогою вчитується в залишені лікарем приписи і проміжні діягнози. Уляна зауважила, що Іда не здатна усміхатися кілька днів після чиєїсь смерти. З неї ніби висмоктували всю життєву силу простерилізованою ґумовою грушкою. Це залишалося для Уляни загадкою. Для неї пацієнти були навіть чимось меншим, ніж люди, — якісь абстрактні напівтіні, кволі, скорчені від болю, зіпсовані ізсередини. Сама Уляна — із серйозним виразом дорослих очей, з рівною лінією міцно стиснутих уст — не могла знайти жалю навіть до себе. Лишень Іда здавалася їй вартою уваги, вартою м’якости. Однією з небагатьох, за ким варто буде шкодувати.

Іда ніколи не говорила з Уляною про Пінхаса. Хоча обидві знали. Цих кілька років до початку війни вони, не зближуючись, залишались одна від одної на чутливій дистанції, що передбачала мало не телепатичний зв’язок. Іда відправляла Уляну додому після дня у шпиталі, а сама поверталася до своєї кімнати, щоби застати там Зену, яка терпляче й тихо чекала, сидячи біля вікна. Будинок дзвенів дитячими голосами, брязкотом порцеляни, сварками і жвавими розмовами, у грубці тихенько скавучав протяг. Зена жадібно всотувала в себе кожен звук, не вміючи відповісти собі на запитання, навіщо з такою мало не екстатичною завзятістю вона сюди приходить.

Знаєш, — одного вечора обережно сказала Зені Іда, — вона досі його не забула.

Зена одразу зрозуміла, про що йдеться. Не стримавшись, вона вилаялась: — Клятий жид! — Їй негайно стало соромно, хоч і не занадто. Вона змахнула з себе сором, натомість дозволивши злості розрум’янити її рябі вилиці.

Іда вдала, ніби нічого не трапилося. Її долоня легко лягла на Зенине плече. Вона по-справжньому співчувала. Їй було шкода дівчини. Дівчина, хоч яка непроста й наїжачена, їй подобалася.

Іда Кріґель насправді нічого не знала. Просто чомусь сьогодні вранці, коли Уляна прийшла до шпиталю з іще сірішим як зазвичай обличчям, вона зрозуміла, що тій далі йдеться про хлопчика з низько посадженими над очима густими бровами і відстовбурченими вухами, напівсхованими серед кучерів.

Іда Кріґель не могла знати, що минулого вечора Уляна, повертаючись додому, оговталась навпроти будинку Бірнбаумів. Сідало сонце. В його розтопленому млявому світлі кружляла сліпуча комашня. Стара Фейґа сиділа перед домом і бавилася з малою золотоволосою Фейґою.

Патше, патше кіхелех, маме ’ет койфн шіхелех, тате ’ет койфн зекелех, ун Фейґа ’ет гобн ройте бекелех.[3]

Мала Фейґа старанно плескала і, сміючись, відкидала назад голову, її біляве волосся торкалося стебел трави.

З дому вийшов Пінхас. Він зупинився на порозі і з усмішкою спостерігав за сестрою і бабусею. Він став ширшим у плечах і вищим, його брови ще дужче розрослися, а над верхньою губою темніли справжні вусики. Уляна побачила його тієї миті ніби з відстані кількох сантиметрів. Ось його нижня губа, розділена смужечкою посередині. Ось його смаглява гладка шкіра. Ось його міцна шия, ось пульсування вени, ось пласкість його міцних грудей. Він веселий, добрий і безтурботний. Він став іще розумнішим — гордість для батька, втіха для матері, радість для сестри і бабусі. Який же він був файний, цей Пінхас Бірнбаум. Ще кращий, ніж Уляна його пам’ятала.

Прокляті комуністи, — плюнула вона на каміння собі під ноги. Повітря миттю здалося їй липким і несвіжим. Комашня налізла в очі. Хотілось запастися під землю.

фотокартка: дерев’яні етажерки з однаковими буханками в хлібному магазині, черга з терплячих людей, їхні спини і потилиці

Що ти кажеш? Як ти, галичанин, можеш казати, що західні українці знехтували допомогою більшовиків? Як ти можеш казати, що радянська влада була кращою від нацистської? Іноді мені аж моторошно від твоїх слів — не від того, що ти забув себе і всю свою історію, а від того, як ти сиплеш датами й іменами, ніби на звивинах твого мозку виписані хронологічні таблиці, і водночас перекручуєш значення кожної дати, плетеш нісенітниці. Гріх казати, що західні українці чекали на німців, чуєш?

Зараз я ще раз нагадаю тобі, як все було насправді. Тими самими словами, якими ти розповідав мені. Так, як я все запам’ятала.

Коли ти трохи подорослішав і почав розпитувати бабу Уляну, вона здебільшого відмахувалася і мовчала.

Вона завжди їла багато хліба. Жодні страви, жодні кількості їжі не могли її наситити — тільки чорний хліб заспокоював, впорядковував нутрощі і допомагав приборкати тривогу. Їй ставало дуже погано серед скупчення людей — перехоплювало подих, дзвеніло у вухах, темніло в очах, але вона ніби навмисне кидала себе в гущу юрби, роблячи собі гірше й гірше, і доклавши найбільших зусиль, витримувала служби Божі, керувала ними й організовувала громаду. Вона лише стежила, щоби бути завжди скраю: при дверях, біля виходу, на останньому табуреті. Стежила за простором навколо себе. Прислухалася. Пильнувала. Пантрувала. Так, пантрувала. Це