Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Пінхас побачив її сам. Це було майже неможливо, він не повинен був обертатися. Але чомусь йому захотілося оглянути мур і голу витку лозу на ньому, яка ще не встигла вкритись зеленим листям. Він пробігся поглядом по сплетіннях дикого плюща, напівобернувся, щоб простежити рослину аж до кінця огорожі, — і вперся очима в Уляну. Його обличчя враз проясніло і засяяло, ніби він тільки й чекав на цю зустріч, ніби він увесь час, кожної миті думав про неї — сидячи на заняттях в гімназії, одягаючи своє важке ткане пальто і виходячи в сіру березневу імлу. Він кинувся до Уляни і завмер навпроти неї, широко усміхаючись і бігаючи поглядом по її обличчі, по всій її постаті. Іскристу радість, яку випромінювали його очі, розбавило занепокоєння і збентеження. Уляна усвідомила, який виснажений і незугарний вигляд вона має після довгих місяців хвороби. Її щоки запали, шкіра набрала тьмяної барви, очі займали мало не пів обличчя, а тьмяні білки здавалися зболеними і хворобливими. Вона стала ніби вдвічі меншою — збіглася і змаліла. Від Пінхасової стурбованости, від ніжности, з якими він торкався поглядом її рук і плечей, її підборіддя та вилиць, пасем волосся, що вибилося з-під хустки, Уляні стало геть зле.

Від його радісного голосу, що від хвилювання зривався на високі дівчачі нотки, їй потемніло в очах.

Пінхас торкнувся її передпліччя і заговорив, затинаючись і хвилюючись, мало не захлинаючись від емоцій. Він сказав, що страшенно радий її бачити, що весь цей час він думав про неї, згадував кожен день, кожну хвилину, яку вони провели разом, їхній тунель, і міст, і ріку, прогулянки і сидіння серед замкових руїн, їхні розмови (хоча Уляні здавалося, що вони здебільшого мовчали), і подорож до Амадоки, і те, як Уляна знепритомніла в болоті і як він її витягнув. Сказав, що виплекав собі нову звичку: уявляти, чим вона займається зараз, цієї миті. Він вірив у ці фантазії, і від них йому ставало набагато краще, набагато легше. Майже солодко. Вони ніби були разом увесь цей час. Він навіть очей не заплющував, не переривав розмови з учителем Тори (так, він знає, що цього не слід було робити під час читання Тори), не припиняв забави з малою Фейґою — і бачив, як Уляна допомагає своїй мамі готувати обід, як Уляна з сестрами вибирає тістечка в цукерні біля Ринку, як Уляна розмовляє з подругами дорогою до школи, як вона весело сміється. Він уявляв, що цей її сміх насправді призначений йому, Пінхасові. Він дуже скучив за її сміхом.

Пінхас розповів, як кожної суботи він стримував себе, щоб не розпитати про Уляну її батька. Але робив-таки над собою зусилля і вдавав, наче йому нецікаво, знаючи, що його розпитування знову викликали би занепокоєння в усіх навколо, знову породили б сум’яття. А їм же більше не потрібне жодне сум’яття. — Правда, Уляно? — звернувся за підтвердженням Пінхас.

Він був справді щасливий, що вона прийшла сюди до нього на зустріч. Він давно хотів їй сказати дещо, хотів із нею домовитись, але зовсім не знав, яким чином зробити це, щоб не порушити заборони. Він хотів поділитись із нею своїм винайденим способом, з допомогою якого вони зможуть бути поруч, коли тільки заманеться, і ніхто не буде мати нічого проти. Нехай вона, Уляна, теж уявляє, що Пінхас робить тієї чи іншої миті, і нехай насправді вірить, що це не вигадка, не фантазія, що вони просто знають усе до найменших подробиць одне про одного, що вони здатні одне одного відчувати на відстані. І таким чином їх ніколи не розлучать. Навіть коли він із родиною поїде до Ерец-Ісраелю. Навіть коли він буде старим дідом і житиме за морем, Уляна зможе точно знати, чим саме він зайнятий і що він думає про неї.

Ти ж відчувала весь цей час, що я з тобою? Відчувала те саме, що і я? — запитав Пінхас. Він жадібно вдивлявся в Улянине обличчя палахкими очима. — І тобі було легше?

Так, — кивнула Уляна. — Так, Пінхасе, мені теж було легко.

фотокартка: священник святить великодні кошики, накриті вишитими рушниками і вилаштувані рядками біля людських ніг

Уляна вірила, наче насправді нагадала Пінхасові історію про те, як Баал Шем Тов осягнув усю Тору за одну годину.

Якось Бештові довелося побувати вдома у іновірців, які власне тоді займались ідолопоклонством. Покинувши цей дім, ощасливлений вчитель повідомив своїх учнів, що протягом останньої години йому вдалось виконати всі заповіді Тори. Здивовані учні не йняли йому віри.

На це Баал Шем сказав: «Хіба ж не відомо вам, що поклоніння ідолам прирівнюється до калу? У вбиральні ж заборонено звертати свої думки до слів Тори. А отже, те, що під час перебування в тому домі я зміг утриматись від думання про святі письмена Тори, означає, що я виконав усі до останнього її приписи!»

У своїй уяві Уляна запитала Пінхаса: тобі не здається, що коли ти був зі мною, то виконував заповіді Тори?

поштівка: морський порт із висоти пташиного лету

Сертифікатів бучацький осередок сіоністів отримував дедалі менше. В останній момент, коли всі речі було спаковано, коли Авель і Пуа обійшли половину міста, щоби попрощатися, а Василь Фрасуляк зафасував шість нових сорочок, пару чобіт у доброму стані, хустки для дружини й доньок, а на додачу — суму, яка дорівнювала чотирьом його суботнім заробіткам, з’ясувалося, що дозвіл на виїзд старої Фейґи не надійшов. Бірнбауми залишилися. Квитки на пароплав, який за місяць відпливав із Трієста до Яффи, Авель так і продовжував носити в гаманці з телячої шкіри під сорочкою. Ці квитки йому надіслав знайомий із Трієста, який ще перед першою війною втік із містечка і тепер успішно торгував сукном. Квитки надійшли у великому гладкому конверті, підписаному вигадливими каліграфічними літерами. Уже той пароплав відчалив із порту, вже кілька мандрівників встигло померти на борту від тифу, який дав про себе знати аж у відкритому морі, вже хтось із пасажирів устиг написати кілька десятків листів до свого старого дому, маючи на думці відіслати їх із дому нового, а Авель Бірнбаум все ніяк не міг наважитись і позбутися тих квитків.

Але на Уляну це вже ніяк не могло вплинути. З дня на день вона відновлювала сили й ось уже змогла повернутися до навчання, змінивши попередню школу на руську бурсу, яка