Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Коли сувій показали Баал Шему, він сказав: «Цей сувій написано за гроші, отримані господарем за притулок для картярів. З кожного кола гри він отримував монету і згодом заплатив суму за переписування сувою».

Слова Бешта перевірили, і вони виявились чистою правдою.

Бешт сказав: «Цей сувій неможливо виправити. Скільки б його не виправляли, він назавжди залишиться зіпсованим».

фотокартка: ключ на цвяшку біля входу

Не дивися на мене так, ніби я промовляю слова, які не мають жодного сенсу. Всі мої слова мають сенс, ти тільки слухай уважно. Я розповідаю тобі твою історію.

Минув якийсь час, і твоя маленька баба зрозуміла, що, хоч і лежить уже невідь скільки нерухомо у своїй постелі, не рушаючи з місця, вона, тим не менше, подолала чималу відстань, і ця відстань змінила її і привела куди-інде, далеко від точки, з якої вона, Уляна, вийшла.

Хоч твоя баба, переживаючи кількамісячну депресію, нікуди не виходила з хати, вона таки здійснила подорож — якраз таку, про яку їй іноді марилося: саме те розмірене просування у безформному просторі без жодної мети, яке врешті-решт почало приносити певне полегшення. Бо хіба час не стає простором, коли залишається чи не єдиним виміром, у якому існує людина?

Мама теж злагіднішала. Вона приносила Уляні їжу до ліжка і намагалася до неї заговорити. — Часом мені здається, що не я, а ти — доросла жінка, яка бачила в житті надто багато, часом я гублюся, дивлячись на тебе, часом я сама тебе боюся.

Уляна не відповідала, але мама не злилася. Розповідала сусідські новини, нарікала на тих українців, які ніяк не можуть вгомонитися: не мають, нездари, нічого іншого до роботи, як тільки перекривати польські написи на вулицях українськими. А жандарми натомість, не розбираючись, карають усіх українців підряд. Якось її саму на ринку добряче потовкли палицею. Добре, що вона встигла застрибнути з кількома іншими перехожими до єврейського воза, що розвозив воду до кам’яниць у центрі, і зійшла з нього на Підгаєцькій. Її заляпало водою з діжок, а на морозі, під косим сніговієм, вона геть задубла.

На цьому місці твоя баба зрозуміла, що, поки вона лежала, надворі настала зима.

На Підгаєцькій жила Іда Кріґель, яка працювала фармацевткою в міській лікарні і була знайома Фрасулякам уже багато років, із моменту перших пологів Уляниної матері. Ніхто не збирався звертатися з таким дурним ділом до лікарів — але після першої катастрофи, коли немовля померло і мало не стекла кров’ю майбутня мама Уляни, всі наступні рази вони просили про допомогу. Лише трьом дівчатам з усіх семи плодів вдалося вижити. Жодне дитя не бажало з’являтися на цей світ, і тому лікарям і їхнім асистентам доводилось щоразу вести тривалу й виснажливу боротьбу, щоби повитягувати їх назовні. Кожні пологи ввергали жінку в прірву безумства й болю, що сигналили про складну природу того подружнього зв’язку, який став призвідцем таких неприродних мук. Діти впиралися, бажаючи назавжди затриматись по той бік. Затятий доктор Ратаняк зі світлими короткими вусиками щоразу впадав у раж, прагнучи насильно привести їх до життя. Він був дуже амбітний і аж гарчав від злости над черговим мертвим новородком.

У рідкісні миті проблисків свідомости ошаліла мати здатна була лише на одне: бажати негайної смерти всім і кожному (собі, чоловікові, донькам, медичним працівникам). Біль дер її вшир і вздовж іще певний час після породу, й Іда Кріґель ставала тут у пригоді. Вона робила заштрик і з виразом уважної дослідниці наглядала, як за якихось кілька хвилин поламане на брижі обличчя мучениці розгладжувалося, млявішало. Сльози, що починали рясно стікати щоками, свідчили про полегшення, про те, що відчуття приємно затуплюються, розпука тимчасово ховається за завісою туману. Згодом, коли фактична потреба, згідно з досвідом дуже кваліфікованої панни Кріґель, ставала менш виразною, а залежність від заштриків зростала, фармацевтка мужньо витримувала штурм, послідовно відмовляла прохачці в нових дозах, терпіла її гнів, шантаж, плачі й скимлення, і щоразу досягала успіху.

Натомість сталося так, що сама особа Іди Кріґель стала символізувати для Уляниної матері спокій і втіху, тимчасове солодке пристановище. Коли розпач накривав із головою, мати Уляни кидала все, залишала в хаті своїх так тяжко надбаних доньок, і бігла на Підгаєцьку. Мчала під дощем, супроти вітру або крізь білу спеку, перенапружені литки зводило судомами. Вузькими східцями поміж кам’яниць вона піднімалася до протилежного боку будинку, до входу. Схилені над східцями гілки шипшини чіплялися за її спідницю, за панчохи. Через те, що ці кам’яниці (як і більшість будівель у містечку) стояли на пагорбах, поверх, який із вулиці був другим, із внутрішнього боку слугував першим, а той, що виявлявся надбудованим над ним, і фактично вже виявлявся третім рівнем будівлі, з боку вулиці залишався непомітним, втопленим у тіні й рослинності. Перед домом, де панна Кріґель мешкала з родиною свого дядька, вмістився ще вологий затінений дворик, у якому завжди можна було застати повно людей: приходили нескінченні прохачі до господаря дому, адвоката, а жінки зверталися до Ідиної кузини, щоб та завивала і стригла їм волосся. Четверо кузинчиних дітей вистромлювали розпатлані голови з кущів, отримуючи на свою адресу потік зойків і приговорювань від Ідиної тітки, їхньої бабусі. Стара не припиняла заклинати невидимих демонів, яких називала «оті люди» або шін-далет, щоб не вимовляти слово шед[1], відганяти від дому демонічних мазікім[2], які підслуховували зопалу кинуті прокляття й обертали їх проти людини та її рідних. До старої приходило найбільше містян і селян, бо люди вірили, що її слова мають особливу силу. Якщо вона на когось злилась, то могла прокричати: «Та щоб ти був сильним і здоровим, як залізо, і щоб так само, як залізо, не міг гнутись!» Або: «Щоб тобі добре було!» Або: «Та щоб тобі… пироги самі їсти!»

До Іди приходила тільки одна Улянина мама. Задихана, вона кивала головою всім присутнім на подвір’ї, вже звикнувши до того, що стара господиня дому завжди дивиться на неї з підозрою, примруживши очі і несхвально прицокуючи язиком. Вона піднімалася дерев’яними сходами на галерею, знімала ключа з цвяшка біля входу і заходила до кімнатки панни Кріґель, де чекала на її повернення з роботи.

Іда завжди вже знала наперед про гостю від родичів. Вона не виказувала ні радости, ні розчарування її появою. Уяви, як вона з зусиллям штовхає вхідні двері на своїй мансарді, оскільки рама примерзла до одвірка, як тупає чобітьми, намагаючись залишити більшість намерзлого на підошви снігу назовні, як запускає досередини клуби пари і