Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Врешті-решт, відбувши кількаденне покарання в ув’язненні, інженер створив власний план боротьби зі ста вісімдесяти чотирьох пунктів. Йому вдалось успішно перерізати у двох місцях телеграфну лінію, але вже під час закладання вибухівки під залізничний міст юнака затримала поліція. Інженерові пощастило вирватися з їхніх пристрасних, та все ж неуважних обіймів, і він із заламаними і зв’язаними за спиною руками промчав кілька кварталів, увірвався до однієї з єврейських кам’яниць на Колійовій, де сумний бородатий реб провів його до таємного переходу горищами, який вивів інженера на дах будівлі в сусідньому кварталі. Тут уже, трохи віддихавшись, інженер подумав, що не слід було йому приймати допомогу від юдея. Наступним пунктом чоловіка, після кількаразового нічного переходу вбрід Стрипи, стала хата Фрасуляків.
Уляна міцно спала, коли батько з незнайомцем у повній темряві мовчки відсунули стіл, зняли з підлоги верету і відкріпили дошки. Дитина нічого не знала і нічого не підозрювала. Дні минали так само, як і раніше, — може, з’явилося ще більше напруження в їхньому домі, може, там поселився якийсь чужий тривожний запах.
Цілком імовірно, то були тільки сни. До Уляни долинало шепотіння з-під дощок підлоги серед глупої ночі. Вона не могла заснути, тому що там, під підлогою, хтось важко перевертався з боку на бік, стогнав і дряпав кам’яну долівку пазурами.
фотокартка: суниці
Мама зустріла Уляну на порозі хати, дивлячись на неї впритул і криво посміхаючись. — Я хотіла сама йти до євреїв сваритись. У що вони тебе втягнули, який сором! У що вони всіх нас втягнули! — вигукнула вона, гидливо зморщившись, і кивнула головою на батька. — Дякуй, що він мене вмовив відпустити на розмову його. Я б підняла крик на всю Польщу. Я б нагадала їм їхнє місце.
Вона не вгавала цілими днями. Зневажливо зиркала на Уляну, цокала язиком і хитала головою, смакуючи замашні означення, які не припиняли злітати з її язика. Охоче дозволяла сусідам і всім перехожим, випадковим селянам на Торговиці провокувати себе на розмови на тему скандальної історії, не шкодувала для доньки та зловмисних Бірнбаумів гострих слів, й інших заохочувала їх вживати. З Нусею і Христею мати почала поводитись так, ніби вони раптово зовсім змаліли, ніби стали беззахисними калічками, які понад усе потребують материнської ніжности й опіки. Вона накривала їх своїми крилами, прагнучи вберегти від хатнього демона, який лежав горілиць, невидючим поглядом витріщившись на стелю. Уляні здавалося, їй от‑от скажуть забиратися геть. Може, й вигнали б, якби не батько.
Уляна й сама пішла б. Вона передчувала, що в постійному русі кудись, в пересуванні кінцівок, в розмитих обрисах на обрії, які ніяк не ближчають, може знайтися бодай якась полегша. Розмірене просування у безформному просторі без жодної мети мало шанс трохи очистити її отруєну кров, розрідити загуслі зіпсовані рідини, які наповнили її організм, зробивши його важким, здушеним, слабким і безвольним.
Уляна почувалася хворою. Вона відчувала, як зараза з її тіла поширюється на всю хату, як клубочиться ядучими сірчаними випарами, в’їдається в стіни. Вона отруювала інших і, дихаючи цим зіпсутим повітрям, знову заражала сама себе. Але зараза не дозволяла померти, звільнитися — вона заполонила дівчинку рівно настільки, щоб дозволити їй нидіти, і використовувала її тіло для свого процвітання.
Уляна пішла б із дому, якби отрута не відібрала в неї будь-які сили. М’язи її тіла стали глевкими, як тугий холодець, кості гнулися. Вона лежала в своєму кутку, серед брудної затхлої постелі, проводячи більшість часу в імлавих заглибинах сну; в сирнистих, жовтаво-зеленавих товщах нудотної напівсвідомости. Цей сон виснажував її, але ще дужче її виснажували години неспання, які душили запахами кулеші, материним кашлем і сопінням, її бурчанням і гуркотінням заслінкою печі, дзвінкими голосами сестер, які сміялись і бавились, чи дерлись і сварились одна з одною через поламаний гребінець або її, Улянину, спідницю. Вони порозтягали по хаті Улянині речі, як могли би зробити з речами померлої сестри. Вони вже настільки призвичаїлися до того, що старша сестра нерухомо лежить у кутку кімнати, ніби призвичаїлися до мерця, якого чомусь вирішили не ховати.
Іноді крізь запаморочення Уляна відчувала батькову руку на своїй голові. Вага цієї долоні, втиснувши череп дівчинки в подушку, на кілька митей повертала відчуття реальности, трохи прояснювала все навколо. Але це прояснення пронизувало Уляну гостро й нестерпно, і вона відсмикувала голову, запорпувалась у смердючу липку перину, вводила себе в стани напівпритомности і забуття, в яких не так яскраво проступав образ Пінхаса. Не було там його опуклої щоки, порослої густим прозорим пушком, позолоченим променями сонця, не було його великих відстовбурчених вух серед лискучих пасем, що вільно спадали додолу, не було напівкруглих тіней від вій, опущених вниз, зосередженого виразу хлопчикового обличчя, коли той поринав у глибокі роздуми над чимось, чого Уляна не могла осягнути, але від чого трепетно пронизувало її підчеревину, навертались на очі сльози, душили ніжністю. У роздумах він відходив дуже далеко — геть недосяжний для своєї малої подруги з лисиччиним личком. А вона, затамувавши подих, готова була оберігати ці його стани, відмовляти собі в їжі і питві, щоб тільки чути його сопіння, бачити напружену складку на чолі. Він різко повертався до дійсности, підводив очі і впирався в Уляну поглядом. Діти мовчки вглядалися одне в одного. Вона впізнавала емоції і стани, які виринали на поверхню погляду з денця очних яблук: здивування від раптового повернення до неї, радість і захват від того, що бачить її перед собою, що вони поруч, впізнавання її погляду і її обличчя, приємність від того, що може споглядати її перед собою. Вони стільки разів присвячували себе цьому заняттю, довгі тисячі хвилин ретельного занурювання. Це вдивляння одне в одного стало їхнім природним середовищем. Так само вони любили грітися на сонці, купатися в річці чи їсти суниці.
Скинувши з голови батькову руку, Уляна провалювалась у непритомність. Але навіть серед її несвіжих клаптів тріпотіли Пінхасові вії, біло зблискували зуби серед розхилених губ. Він уже надто міцно став її частиною, щоб вона могла пристосуватись до його неіснування.
фотокартка: розлите квасне молоко на підлозі кухні
Уляні часто снився сон про той сувій Тори, в якому постійно знаходили помилку. Її виправляли, а потім знаходили знову і знову. Сотні, тисячі
