Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Уляна жодним словом не відповіла. Вона нарешті перехопила погляд свого батька — від чого той ошелешено здригнувся — і попрощалася з Авелем. Той схилив перед нею голову з раптовим подивом і шаною. Напевно, через те, що Улянині очі дивилися зараз зовсім не по-дитячому. По-дитячому очі твоєї баби дивляться з оцього фото, коли їй за дев’яносто. А того дня, перед домом Бірнбаумів, то були очі старої жінки, яка втрачає.

фотокартка: родинне застілля

Дорогою додому Уляна вкотре програвала в уяві історію, яка бентежила її чи не найдужче: про те, як напередодні Песаха необрізані, прагнучи помститись Баал Шем Тову, вбили необрізаного хлопчика і підкинули його тіло до повітки Бешта. Вони планували звести на великого праведника наклеп.

Повернувшись із синагоги, Бешт принюхався і сказав дружині: «В нашому домі пахне падлиною». Заходились вони шукати, і врешті знайшли в повітці мертвого хлопчика. Баал Шем наказав дружині одягнути тіло в кафтан і шапку і посадити за святковий стіл. Самі вони також сіли поруч, але седеру не проводили. Якраз тоді надійшли необрізані з міською сторожею, обшукали всю повітку, але так і не знайшли мертвого. Нікому з них не спало на думку, що той, кого вони приймали за гостя в кафтані і шапці, і є убитим. Коли непрохані гості пішли ні з чим, Бешт наказав скинути тіло хлопця в ріку. Після цього з найбільшим натхненням він провів святковий седер.

Уляні не давав спокою безіменний мертвий хлопчик. Нікого не цікавило, звідки він взявся і чи хтось за ним плакав, коли той безслідно зник. Вона запитувала Пінхаса, чому добрий і справедливий Бешт повівся з мертвим тілом з такою байдужістю: хлопчик же був ні в чому не винен. Необрізані думали тільки про те, щоб звести на ненависного Баал Шема наклеп і засудити його. Баал Шем думав про те, щоб не допустити брехні проти нього.

Нікому не було діла до хлопчика. Його тіло понесла швидка течія, б’ючи об гострі камені і рвучи коренями плоть. Ніхто ніколи про нього не згадав.

фотокартка: вершечок старої мацеви з білого каменю, порослої мохом, майже повністю вгрузлої в землю

Авель Бірнбаум таки справді був добрим чоловіком. Просто люди в ті часи переживали речі, які не можуть вміститись у жодне розуміння. Навіть коли про ці речі розповідати — з усіма подробицями, з ретельним описом деталей, — свідомість пручається і не пропускає їх, залишаючи десь в імлі, на відстані. Навіть коли ці речі бачити на власні очі, навіть коли вони відбуваються з самою людиною, людський мозок вибирає не вірити — або відмовляється діяти так, як раніше. Він робить тіло й серце людини нечутливими, витирає частини дійсности й пам’яти, засліплює її або пропонує натомість заспокійливі вигадки, водночас загострюючи страхи та потребу оборонятися. Інакше життя стає непотрібним. Інакше воно стає неможливим.

Щойно закінчилася війна, і її сліди виднілися на кожному кроці. Місто стало іншим: спалене та поруйноване, лише трохи підлатане, воно втратило значну частину мешканців, а натомість прийняло повно чужинців, які втекли від війни, — переважно, приблуд зі сходу. Протягом тих кількох років влада змінювалась так часто, що вже здавалося, ніби нічого не змінюється. Бо, по суті, нічого й не змінювалося. Російська армія витурила австро-угорців, австро-угорці витурили росіян, але оскільки Австро-Угорська імперія — подумати тільки — розлізлася на дрантя і цурпалки, українці скористалися нагодою (ще рідкіснішою, ніж рідкісна) і створили державу, поставивши на керівні ролі в містечку своїх, місцевих, не надто вигадливих хлопців. Не встиг ніхто й оком змигнути, як цих знову витурили росіяни — цього разу також трохи інші, тому що більшовики (перших росіян місцеві називали «козаками», а цих, других — «гайдамаками», хоча суть від цього не змінилась). А тих, порівняно на триваліший час, випхали поляки, які, своєю чергою, скористалися рідкісною нагодою і створили власну державу.

Мало не щокілька днів у місті змінювалися мови вивісок на установах і крамницях, і більшість населення в одну мить переходила з мови на мову. Добре, що місцеві люди володіли одночасно кількома мовами. Це допомагало іноді зберегти життя. Хоча від каліцтв, травм, зґвалтувань, пограбувань, принижень, жаху, зневіри й відчаю не рятувало.

Події цих років залишались страхітливо одноманітними. Це був вид одноманітности, звикати до якої — найгірший із можливих симптомів. Хоч хто би не захоплював владу, все навколо горіло і вибухало, лунали постріли, людей розстрілювали, різали ножами, рубали сокирами, сікли нагайками. Траплялося, що ті, кого вчора переслідували, сьогодні — з приходом нової влади — отримували відносний спокій чи навіть відчутні переваги. Селянки, які вчора пухли від голоду і потерпали від насильства, сьогодні ходили в барвистому одязі міських жінок, подарованому ґалантними ґвалтівниками-солдатами. Хто вчора був безнадійно загнобленим, сьогодні міг стати господарем становища — хоча ні, не в усіх випадках. Українці з поляками поодягали на груди хрести, обвішали стіни іконами. Тому що за будь-яких нових поворотів першими жертвами виявлялися євреї.

Коли Авель Бірнбаум повернувся з війни, ще зовсім не бажаючи ступати на свій дерев’яний протез, навіть протестуючи на нього ступати, він виявив, що його дружина Пуа втратила чотирьох із п’яти дітей, а єдина донька, яка залишилася, більше не розмовляє і не вилазить зі свого темного закутка. Коли Авель запитав у Пуи, де діти, Пуа запитально на нього поглянула і у відповідь перепитала: які ще діти? Ось лежить Нехамке, вона дуже втомилась, їй треба спати. Авель спершу наполягав, навіть кричав на Пуу. Він тисячу разів перерахував імена зниклих чотирьох, тримаючи щоки дружини в своїх долонях і торкаючись кінчиком свого носа її носа: де Ривка, де Буна, де Фроймке, де Йокі? Де Ривка, де Буна, де Фроймке, де Йокі, Пуо?

Пуа не заплющувала очей, але Авель знав, що вона на нього не дивиться. Так само, як не чує імен, які він називає, хоча не закриває вух.

Потім Авель збагнув, що йому пощастило зберегти дружину й бодай одну доньку. Однієї ночі, коли біль у відрізаній нозі і вибухи в голові не давали навіть на мить провалитись у сон, він здогадався, що Пуа не лише втратила дітей, а ще й була свідком того, що з ними зробили. Авель проплакав усю ніч, а з наступного дня більше жодного разу не згадував дружині чотирьох імен.

Сам він щоранку і щовечора промовляв їх собі подумки. Ривка. Буна. Фроймке. Йокі.

Потім Авель знову став шохетом. Згодом народився Пінхас.

Нехамке померла, коли Пуа була вагітна